Який найчастіше зміст ми вкладаємо в це словосполучення? Якщо стосовно людей, то, мовляв, життя — гірше нікуди, марудне, нецікаве, далеке від того, яке хотілося б мати. Коли ж розглядати собаче життя стосовно собак, то у взаєминах тварин, як і людей, є і вірність, і кохання, і відданість, і хитрість, і ненависть, і мстивість, і розум, і бовдуркуватість... Цей перелік притаманних людям відносин між братами нашими меншими можна продовжувати й далі. Для прикладу розповім кілька історій з життя Жульки — простої дворняжки з вуличним безприв’язним вихованням.
Попри спротив років з десять тому до нашого сільського обійстя — батьківської хати — друзі привезли маленьке цуценя. На той час батьків уже не було, в родинному маєтку (так пишно ми називаємо споруду, зведену на початку п’ятдесятих років минулого століття) ми, міські жителі, бували наїздами з ранньої весни до пізньої осені. Як правило, у вихідні та на свята. Взимку хата була на замку. Як тримати тут дворнягу?
До осені ми намагалися так спланувати графік відвідин села, щоб хтось був у садибі навіть у будні: друзі, які проводили там відпустку, друзі-пенсіонери, котрі поєднували приємне — відпочинок на природі, з корисним — турботою про собача. Усі наші спроби привчити Жульку їсти разом із сусідською дворнягою на іншому обійсті, облаштування конури в теплій сусідській клуні не дали бажаного результату. Вона вперто трималася дому. Навіть після того, як кілька разів ми віддавали її в надійні руки на інший кінець села, собака все одно повертався назад. На сімейній нараді було вирішено залишити все так, як є, але просити сусіда, діда Володя, підгодовувати нашу улюбленицю. З цим рішенням і ввійшли в зиму.
Узимку ми декілька разів бували в родинному маєтку. Треба було поповнити запаси консервації. Приїздив я чужою машиною. Жульки не було. Щоправда, дід Володь запевнив, що вона жива-здорова.
З першими весняними промінчиками сонця ми своїм авто поїхали в село відкривати черговий літній сезон. Метрів за сто до оселі біля калюжі отаборилася зграя собак. Більшість із них ліниво дрімали на сонці, деякі, почувши гуркіт двигуна, ледь спромоглися відкрити одне око. І лише чорненький, маленький, довгошерстий клубочок підняв вуха, відкрив очі й кинувся навздогін за автомобілем. То була Жулька. І так кілька років напередодні вихідних вона виходила на це місце і першою серед мешканців оселі зустрічала черговий десант з Києва. А коли ми поверталися до столиці, то вона стояла на дорозі і дивилася вслід, доки авто не ховалося за рогом.
Для себе з першої зимівлі Жулька винесла певні уроки. Залишки їжі — кістки, сухарі, хліб — вона тепер почала заривати в землю і в купу піску, який призначався для будівництва. Коли через кілька років ми почали зводити гараж, то в піску будівельники знайшли цілий Жульчин продуктовий скарб із кісточок і сухарів. Але як вона могла добувати ці делікатеси з мерзлої землі, вкритої товстим шаром снігу? Чи, може, її зігрівала думка про суцільні поклади їжі в землях обійстя...
За свій короткий вік пізнала Жулька і радість кохання, і стан материнства, і біль утрат близьких.
Якоїсь весни, варто було двічі погодувати приблудного пса, як він прибився до нашого двору. Чотирилапий був утричі більший за Жульку і молодший. Нарекли ми його Бородачем. Спочатку він кружляв біля воріт, бо далі в подвір’я Жулька не пускала. Але серцю не накажеш. Почуття брали гору. І згодом він уже дрімав біля посудини, з якої їла кохана. Коли ми годували Жульку, то на їжу Бородач навіть не дивився. Лежав, з пащеки текла слина, але він терпляче чекав, доки та поїсть. І лише тоді, коли Жулька відходила від миски, Бородач доїдав залишки.
У нас за городом була колгоспна свиноферма, тож траплялося, що Бородач приносив звідтіля чи то шматок м’яса, чи то кістку. І знову-таки, він доїдав свинину чи обгризав кістку лише після Жульки. Ми були переконані, що дорогою від свинарника він не поласував навіть маленьким шматочком.
Попервах Жулька служила нам як дзвіночок. Варто було комусь лише торкнутися хвірточки, як Жулька, голосно гавкаючи, вибігала назустріч. Якщо візитером був хтось із знайомих, то вона переставала гавкати, якщо то були чужі, то гавкала й далі. З появою Бородача функції дзвіночка почав виконувати він. Дрімаючи на сонечку, Жуля лише піднімала вуха, а до воріт за цією командою бігав уже Бородач. Для своєї Жульки він тільки що зірок з неба не знімав. Загинув Бородач під колесами вантажівки. Разом прожили закохані дві зими.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
