Киянка Ніна Іванівна у свої сімдесят продовжувала працювати. Лікар-терапевт районної поліклініки звикла до активного способу життя й удома сидіти не хотіла. На жаль, хвороба порушила звичний робочий ритм життя. Втрата близької людини, стрес, погане харчування (про їжу думати не хотілося), невчасні інсулінові ін’єкції... Цукровий діабет не любить, коли його нехтують, тим паче в такому віці...
Жінку забрала «швидка». Декілька днів вона перебувала в комі. Але отямилася. Стала одужувати. Ніна Іванівна намагалася бути слухняною пацієнткою й виконувала всі приписи ендокринолога: стежила за вмістом цукру у крові, приймала таблетки, не пропускала інсулін. Через два тижні її виписали. Про роботу вже не могло бути й мови. Медик із п’ятдесятилітнім стажем, Ніна Іванівна ретельно стежила за своїм самопочуттям, щоб знову не опинитися на лікарняному ліжку. У чергових аналізах у неї виявили кров у сечі. Невже ускладнення на нирки чи помилилися? Повторні лабораторні дослідження сумнівів не розвіяли. Фахівці почали припускати різні діагнози. Непросто визначити причину, тому що ніякого болю не було. Версій висувалося безліч. Вивчивши анамнез пацієнтки, лікар зробив припущення: кровить сторонній предмет у сечовому міхурі. Воно виявилося правильним.
...33 роки тому Ніну Іванівну прооперували — вирізали апендицит. Усе пройшло нормально, без ускладнень. Та от тільки марлевий тампон хірург... забув на місці розрізу. Весь цей час жінка жила з цим шматком марлі всередині. Коли у столичному інституті урології та нефрології його вилучили, для лікарів залишилося загадкою, як цей згусток, що розклався, потрапив у сечовий міхур. Пенсіонерка досить поблажливо поставилася до забудькуватості того хірурга, мовляв, усяке в їхній практиці буває. До суду подавати не збирається. Стільки років минуло. Слава Богу, жива залишилася.
