Щойно побачила світ нова книжка харківського поета Миколи Побеляна «Попіл Клааса...» (Харків, видавництво «Федорко», 2014).
У доробку 66-річного поета — понад півтора десятка поетичних книжок. Його вірші перекладалися на іврит, російську, вірменську та французьку. За фахом він учитель української мови та літератури, стаж педагогічної роботи — 40 років, працює в Харківській спеціалізованій школі №108, там же очолює літературну студію. До речі, чи не половина книжок Побеляна — для юних читачів. Втім, остання збірка — не для дітей. Це поезія революції, тут ліричні переживання нерозривно переплетені з тим, що ми звикли називати публіцистикою. Як, скажімо, у вірші «Капралу п’ятої колони» («Капрале п’ятої колони, час — швидкоплинний, час — іде, пристанища, як чорний Каїн, таки не матимеш ніде...»). Більшість вміщених тут поезій народжені останньої весни, як-от цей «Сонет про втрату розуму», що його написано 20 березня, а звучить він так, ніби сьогодні створений:
Карає небо мій народ
неспокоєм...
Снігами, — що
на парость молоду...
Годинниками
в білій хаті цокає:
Невідворотну
наклика біду...
Собори, храми,
мінарети падають...
Які ж ми бо?! —
їх тільки возвели...
Брати братів
не чують
і не вгадують,
Немов ніколи
ними не були...
На сонці плями чітко
оку значаться...
Молитва божих вух
не доліта...
Содіяне нікому
не пробачиться...
Чий задум це?
Чия страшна мета?
А в Угличі
гуде містичний дзвін:
Повтори віщі
пророкує він...
