Першу в історії незалежної України хірургічну операцію в польових умовах, у зоні бойових дій, провів головний хірург Центрального регіону Військово-медичного центру ЗС України, кандидат медичних наук полковник Андрій Верба. Врятованого старшого лейтенанта-розвідника бійці назвали «хрещеником» хірурга.

— Можливо, звучить трохи пафосно, але це справді перша в історії нашої держави хірургічна операція в польових умовах, — каже начальник Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону ЗС України полковник Сергій Петрук. — Раніше під час військових навчань в польових умовах оперували тільки на свинях. Та й пацієнтів із вогнепальними пораненнями налічувалися одиниці, протягом року таких могли доставити до лікарні не більше одного-двох. Тепер такі поранення стали епідемією, це епідемія війни.

Кореспонденту «Голосу України» вдалося поспілкуватися не тільки з хірургом, чиє ім’я буде вписано в історію вітчизняної медицини, а й із врятованим ним учасником АТО — старшим лейтенантом роти розвідки, снайпером Сергієм.

Нас укотре зрадили!

Поки пораненого бійця знімали з гелікоптера і несли до польового шпиталю, було чути запах крові. Нею просякла не тільки пов’язка, а й камуфляж. Годинник показував десяту ранку, а тоді, 6 червня, вже пекло немилосердно. Пізніше з’ясувалося, що після поранення розвідник втратив понад півтора літра крові. Сергій пригадує, що ніяк не міг зрозуміти, чому його несуть не в лікарню, а в якийсь намет. Він марив, втрачав свідомість. Інколи ввижалися бойовики, і тоді руками шукав автомат. Думав, що потрапив у полон. Перед очима пропливла картина лісової дороги. Саме там він із групою розвідників нарвалися на засідку.

— У нас було завдання захопити блокпост бойовиків, — каже Сергій. —Планували зробити це вдосвіта. У дорогу вирушили ввечері. Спочатку їхали вантажівкою, далі — пішки. Йти довелося довго, приблизно чотири години. На підступах до блокпоста група розосередилася так, що майже повністю оточила місце дислокації бойовиків. Ми й гадки не мали, що нас давно чекають. Бойовики настільки надійно замаскувалися, що їх не можна було розгледіти навіть із допомогою тепловізора.

Група, в якій був Сергій, вийшла на лісову просіку. Він ішов перший, на незначній відстані позаду — командир у званні майора. Не всі в групі мали бронежилети. Принаймні на Сергієві його не було. Попереду росли дерева, гілля яких сягало землі. Коли до цього місця залишалося приблизно 20—30 метрів, звідти пролунала автоматна черга. Куля влучила Сергієві трохи вище пояса в «магазин» з набоями. Він упав від болю, але автомат не випустив, доки не вистріляв усю обойму патронів. Постріли у відповідь припинилися. Зате їх було чути в інших місцях навколо блокпоста.

— Зрозуміло, що нас зрадили, — переконаний розвідник. — Інакше бойовики не сиділи б удосвіта в очікуванні під кущами. І це не перший випадок. На якому етапі відбувається «злив» інформації, мені важко зрозуміти. Знаю, що наш начальник розвідки передає інформацію нагору, саме там приймають рішення і звідти отримуємо команду.

Їх називають «вовками»

На щастя розвідника, він опинився під наглядом хірурга Андрія Верби, якого бійці називають лікарем від Бога. Тепер він знає, що в тодішньому стані час на врятування його життя вимірювався десятками хвилин.

— Дивуюся силі волі старшого лейтенанта, — розповідає хірург. — Він отримав дуже важке поранення. Разом із кулею в черевну порожнину проникли залізні частини від «магазина» для набоїв. Вони зламали три ребра, пошкодили печінку, чим спричинили сильну кровотечу. До того ж випав назовні так званий сальник, це та частина, що прикриває кишки. Йому вкололи знеболювальний препарат, перев’язали рану. Із переламаними ребрами дихати важко навіть лежачи, а він ішов ще два кілометри, аж поки не під’їхав автомобіль. Потім ще приблизно годину бійця транспортували в кузові вантажівки, а далі пересадили до гелікоптера.

Ті, з ким Сергій був на завданні, розповідали хірургу, що старший лейтенант просив залишити його. Казав, помаленьку сам добереться. Боявся, що бойовики зберуть сили й переслідуватимуть, а отже, через нього під обстріл потрапить уся група.

— Отакі в нас розвідники! — продовжує хірург. — Як ними не пишатися! Їх ще називають «вовками», бо постійно ходять лісовими й польовими стежками. Хоча на вигляд зовсім не вовки. Якщо десантників можна впізнати за богатирською статурою, то розвідники, нехай вибачають, зовні ніякі. Але це тільки на вигляд, бо насправді...

У польовому наметі мобільного військового шпиталю пораненого впродовж 15 хвилин виводили з шоку, спричиненого втратою крові. Лікар після огляду розумів, що пацієнт потребує термінового хірургічного втручання. Але ж ні він, ні його колеги ніколи раніше не оперували в польових умовах. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в пораненого виявилася рідкісна, четверта, група крові. У банку крові шпиталю такої плазми не було. Напередодні лікар Верба побував у місцевій районній лікарні, його запрошували на консультацію до одного з поранених бійців. Серед колег зустрів давніх знайомих. Тепер вирішив попросити допомогти плазмою. У лікарні погодилися виручити. Андрій Верба розпорядився відправити до міста санітарну машину, а бригаді наказав готуватися до операції. Півтори години рятували бійця. Як каже хірург, до тями пацієнт повернувся з нормальною динамікою. Наступного дня його гелікоптером відправили у стаціонар.

У той день, коли полковник Верба оперував розвідника, в його рідній Жмеринці прощалися з батьком хірурга. Син не зміг бути на похороні. Каже, вибратися із зони бойових дій можна було хіба що на гелікоптері. Міг би попросити і навіть передбачає, що не відмовили б у цьому. Але не наважився. Раптом у той час машина знадобилася б комусь із поранених... «А в яку копійку державі обійшовся б мій політ додому», — каже полковник. Ось такі хірурги працюють у зоні АТО!

Дівчата запрошують на танці, щоб здати бойовикам

Старший лейтенант уже став на ноги. Лікуватися йому доведеться ще довго. А Сергій уже мріє повернутися до своїх. Каже, хлопці там під кулями ходять, а я тут вилежую боки. Інколи вдається поспілкуватися по мобільному. Зв’язок у зоні бойових дій ненадійний. Сергій пригадує, як одного разу, щоб почути голос дружини, 26 разів повторював виклик. Розвідники в зоні АТО, крім основних завдань, ще й «промивають мізки» місцевим. Бо частіше за інших спілкуються з тамтешніми мешканцям

— Я особисто переконався, що на Донбасі є люди, які горою стоять за Україну, — каже старший лейтенант. — Дехто з них допомагає нашим. Часто приносять харчі. Таких просимо не ображатися, але нам заборонено їх брати. Бувало, одразу при нас надрізають шматок сала і показують, що його можна їсти, чи надпивають молоко з пляшки. Інші називають тих, хто підтримує бойовиків. Вказують на сільських голів чи інших активістів, які агітують людей триматися Болотових та Гіркіних.

Дівчата шукають можливість ближче підійти до наших бійців. Спочатку заграють, а потім запрошують приходити ввечері на дискотеку. Зауважують, щоб не брали зброю, мовляв, бояться танцювати з тими, хто озброєний. Насправді в такий спосіб заманюють, щоб потім наших схопили бойовики. Ті платять їм за це гроші.

Старший лейтенант пригадує розмову з двома місцевими, що тривала впродовж майже години.

— Вони під’їхали до нашого місця розташування на велосипедах, старший чоловік і молодий хлопець, — розповідає Сергій. — Захотіли поговорити з командиром. Я залишився за нього. Вийшов. Хлопці позаду взяли гостей на приціл. Майже годину тривала наша дискусія. Місцеві послали гінців дізнатися, чи справді військові робитимуть зачистку і стрілятимуть у сільських, як про це розповідають їм представники так званої нової народної влади. Спочатку співрозмовники були налаштовані агресивно. Але після моїх аргументів на прощання навіть поплескали по плечу і довго тисли руку. Зізналися, що люди найбільше бояться бандерівців. Я родом із Хмельницької області. Кажу їм, якщо для них бандерівці всі ті, хто із Західної України, то ось перед вами нащадок Бандери. А вони всміхаються, мовляв, який же ти бандерівець? Дав слово офіцера, що ніхто з моїх бійців пальцем не зачепить жодного жителя села.

Під час розмови Сергій зізнався, що вміє влучно стріляти. Його найвище досягнення — на відстані сто метрів вцілив у монету номіналом десять копійок. Після мого здивування додав: чотири постріли «поклав» в монету і всі влучили в одне місце.

Вінницька область.

Із гелікоптера пораненого доправили до мобільного шпиталю.

Військовий хірург Андрій Верба (крайній праворуч) під час першої у вітчизняній медицині операції в польових умовах врятував життя старшого лейтенанта-розвідника.

Фото Руслана ЛІННИКА (медіа-центр Центрального регіону ЗС України). 

ДОвІдка

Андрій Верба, 48 років, заслужений лікар України, кандидат медичних наук, випускник Петербурзької військово-медичної академії. У хірургії 21 рік. Із серпня 2007-го — головний хірург Центрального регіону Військово-медичного клінічного центру. Торік хірургічна служба Центру визнана кращою в системі Міноборони. Починаючи з березня перебуває у відрядженні в зоні бойових дій, де працюють мобільні групи медиків, очолюваного ним підрозділу.