Зінаїда Феліксівна давно вже була на пенсії, і років десять як поховала чоловіка. Залишившись зовсім сама, щоб скрасити свою самотність, вона захопилася читанням детективів. Та й так захопилася, що можна було про неї сміливо сказати — вона жила в них і лише час від часу поверталася у нашу дійсність.
Того літнього ранку Феліксівна їхала від племінника додому. У неї був чудовий настрій — племінник віддав їй усі свої книги з детективними розповідями, тому що придбав собі електронну книгу.
Вона сиділа в кінці тролейбуса, поклавши на коліна стос книг, і мріяла, як цілими днями розплітатиме клубки сюжетних ліній.
Пасажирів у тролейбусі було небагато, і тому кондуктор, молода худенька дівчина, відверто нудьгувала без роботи. І раптом з’явився він — нахабний і неприємний тип: високий неголений здоровань, наголо пострижений, у рваних джинсах, брудних кросівках і з тату на руках. Зайшовши до тролейбуса, він одразу почав грубо загравати до дівчини. Спочатку він відмовлявся оплачувати проїзд, потім не давав їй пройти через салон, хватав її за руку і навіть намагався обійняти, а дівчина, хоч і пручалася всьому цьому, чомусь посміхалася — їй, безперечно, подобалося таке залицяння.
«Та що ж це за дівчата нині пішли — дозволяють так із собою поводитися, — обурювалася про себе пенсіонерка. — А, між іншим, цей нахабний лисий хлопець нагадує рецидивіста», — так вирішила Зінаїда і ще уважніше стала стежити за ним. Хто-хто, а вона у визначенні злочинців вважала себе професіоналом.
Тим часом у тролейбусі пасажирів поменшало, і цей рецидивіст зовсім знахабнів. Він пригорнув усім тілом дівчину до поручня, обійняв її, а другою рукою потягнувся до її талії, де на ремені висіла сумочка з грошима. Дівчина не очікувала від «залицяльника» такої нахабності. Добре притиснута на задньому майданчику тролейбуса, кондуктор намагалася вирватися з рук бандита, але — безрезультатно. Дівчина лише кидала свій переляканий погляд на пасажирів, але ті її не бачили, тому що, крім Феліксівни, усі сиділи спиною до неї. Очі дівчини благали про допомогу, але через страх вона не могла навіть писнути...
«Досміялася, дівчинко», — промайнуло в голові Зінаїди, але від побаченого на якийсь момент сама заціпеніла. Грабіжник витяг зі своєї кишені чорну прямокутну коробочку й скомандував дівчині: «Не рухайся!»
Феліксівна зрозуміла — це був електрошокер. Гаяти часу не можна. І звідки в неї, маленької й тендітної бабусі, тільки взялася сила?! Вона миттю кинулася дівчині на допомогу і, піднявши якомога вище стос книг, тріснула ними по голові грабіжника...
Тільки лежачи на газоні, куди пасажири перенесли непритомного хлопця, він отямився від запаху нашатирю, який йому сунула під ніс заплакана кондуктор. І лише тепер Зінаїда Феліксівна дізналася, що цей «рецидивіст» був хлопцем кондуктора. А за професією він ентомолог і щойно повернувся з експедиції, тому вигляд у нього був такий неохайний. І в руках у нього був не електрошокер, а порожня пластмасова коробочка, за допомогою якої він хотів піймати метелика, який залетів у тролейбус і сів на плече його дівчини.
Феліксівна ще довго просила пробачення у хлопця. А прощаючись, пообіцяла, що, коли прочитає ці книги, то всі їх подарує юнакові.
— Ні, ні, бабусю! — з переляку закричав він. — У мене й так від них голова болить! Не треба мені ваших книг!
І вже посміхаючись, але продовжуючи триматися за голову, він взяв під руку свою засмучену дівчину й швиденько повів її подалі від цієї дивної детективної бабусі...
Після цього курйозного випадку Зінаїда Феліксівна стала обачніше робити висновки про людей за їх зовнішнім виглядом. А ще вона зрозуміла, що лише справжні паперові книги, на відміну від легких електронних, мають дуже вагому й велику силу.
Надіслав Володимир СТРУЧКОВ.
Чернігів.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
