Ішов до рідної хати, як на прощу

...Воювати Василь Москалець почав ще 1939 року командиром гармати, коли потрапив на радянсько-фінську війну. Опісля опинився аж у Перемишлі, поділеному радянською владою з німцями.

— У червні 1941-го ми виїхали на навчання у літні табори. Тільки тоді оголосили про війну. Хоч вона, звісно, почалася значно раніше, — розповідає ветеран.

З боями його частина відступала до Москви через Білорусь. Аж під Москвою зачепилися, і лише там він уперше пізнав радість успішного контрнаступу. Відкинули ворога на 150 кілометрів. А на початку 1942 року, мабуть, з огляду на катастрофічні втрати командного складу, Москальця послали на навчання в Сумське артилерійське училище, евакуйоване в Ачинськ, що у Сибіру. Через рік він повернувся на фронт молодшим лейтенантом. Отримав призначення в 7-му повітрянодесантну дивізію. Воював під Старою Русою, Тулою, на Курській дузі. А далі — рідна Україна: Охтирка, Полтава, Решетилівка, форсування Дніпра в районі Кременчука. Звідти його частину перекинули в район Чапаївки. Він визволяв Черкаси, Смілу, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. У Черкасах його поранили. За визволення майбутнього обласного центру лейтенант Москалець отримав орден Червоної Зірки. Поранили його і під час Корсунь-Шевченківської операції, лікувався у шпиталі в Нетачаївці. Він досі пам’ятає всі села, які визволяв. Між іншим, звільняв від окупантів і рідну Самовицю.

— Ішов додому, як на прощу, — згадує Василь Іванович. — Було і радісно, і тривожно... Підійшов до хати, а її нема, згоріла. Замість неї — землянка. Зайшов усередину, там темно. Поздоровкався, питаю: «Чого не світите?» — «Та немає сірників», — відповів батько. Я запалив щось схоже на лампу. Мати лежала на лежанці. «Може, тобі, солдатику, їсти дати»? — питає. — «Не відмовлюся», — відповів. Вона налила молока. «То що, — кажу, — вже й сина не впізнаєте?» Лише тоді батько кинувся до мене. Мати сплеснула руками, охнула, коли зрозуміла, що то її син прийшов у гості...

Потрапив додому Москалець і після другого поранення під Корсунем. Мати спекла йому на дорогу курку. Він купив у сусідки ще й пляшку самогонки. Сів із хлопцями в полку вечеряти, а замість самогонки — вода... «Скільки часу минуло, а й досі прикро, що землячка так зганьбила мене перед бойовими побратимами», — сміється фронтовик.

А фронтова дорога стелилася йому вже на Молдову. Наш земляк брав участь у Яссько-Кишинівській операції, воював у Румунії, Угорщині, Австрії, де в місті Амштеттен 9 травня зустрівся з американцями.

— То був хвилюючий момент, — згадує ветеран. — Ми їх щиро шанували як союзників. А в Румунії (я тоді вже став начальником розвідки полку) якось полонив німецького офіцера, котрий виявився... поляком. У мене досі його годинник є! Він подарував його мені. Поляк добре знав російську мову, тож поки я його супроводжував у штаб, багато про що поговорили. Дивно, та на боці німців воювали і норвежці, і бельгійці, і французи, і чехи, я вже не кажу про італійців і угорців. А от американці були союзниками!.. Дев’яте травня пам’ятаю як дуже радісний день. Хоча й тоді ще не вірив, що виживу. Багато моїх однополчан загинуло у сутичках із гітлерівцями і після Перемоги. Мені пощастило.

— Невідомість. Там ніколи не знав, що буде завтра, через хвилину. А це робить цінною кожну мить життя. Зараз багатьох із нас також переповнюють ці почуття — тривоги, досади, відчаю.

Василь Іванович на хвилю задумався. Потім підвівся і з болем у голосі мовив:

— Ніяк не заспокоюся — як можна було без жодного пострілу віддати Крим?! А що робиться сьогодні на сході України? Якби мені двадцять моїх хлопців-розвідників, я б давно тих сепаратистів викинув із Слов’янська як паршивих котів...

— Як міг, але за спинами не відсиджувався. Та й куди, якщо чесно, дінешся, коли позаду загони енкавеесників? Краще померти від кулі ворога, аніж чекати, поки свої вб’ють. Хоча які то були свої? Це ті самі, що 1933-го вигребли все у нашій хаті. У мене під головою мішечок із житом був, то мене скинули з ліжка так, що до дверей летів. У селі жило 1200 душ, а від голоду померло більше 400! Траплялися і випадки людоїдства. У мене ноги попухли, з них вода текла. Ми вижили, бо батько прорвався до Росії і там дещо виміняв на материн одяг. Та й дві наші корови отелилися. У нас і конячка була, то голова сільради змусив мене трупи збирати і вивозити на кладовище. Це, мабуть, страшніше фронту. А деякі політики й досі лякають людей Європою. Та там навіть після воєнної розрухи ніхто не голодував.

А я, фронтовик з орденами, щоб вижити у голодному 1947 році, мусив їздити по Союзу. У Росії купував сірники. З Литви привіз ячменю і сала, з Архангельська — рибу. А мої колишні однополчани, як я у дитинстві, з голоду пухли. Нашу частину розформували, роботи не мали... От тоді й зрозумів, що Сталіну ми були потрібні, щоб в атаку йти. І все.

У 1950 роках, коли будували Кременчуцьку ГЕС, його рідне село навіки пішло під воду. Всіх переселили за 30 кілометрів у степ.

— Ні води, ні електрики, ні дороги, — і досі сердиться Москалець. — Уявіть, як там було людям, котрі споконвіку жили біля великої води! Тепер це село у Чорнобаївському районі Ленінським називається. Досі пам’ятник вождю стоїть. Я питав якось голову сільради: як же ти, сучий сину, міг козацьку назву Самовиця на Ленінське поміняти?! Мовчить. Тьху та й годі.

Ех, якби ж то я раніше знав те, що знаю тепер, — повернувся до книжок майже сторічний ветеран. — Скільки я прочитав за життя! Ви подивіться мою бібліотеку. Шкода, молодь тепер мало читає. Приходьте, я ще багато розкажу і дам цікавого почитати. У мене тільки мемуарів полководців не один десяток буде...

Старий Москалець помахав рукою від дверей — почесний громадянин Сміли, фронтовик, що один залишився в живих з 245 офіцерів полку! Солдат, який бачив Європу не з вікон комфортабельного автобуса. Він пройшов її з боями, пішки, і не соромиться зізнатися, що там є чому повчитися...

Черкаська область.