Проминути цю хату на околиці села Рокити ми не змогли. Обмиті тисячами дощів дерев’яні стіни, скуйовджена вітрами солом’яна стріха і малі віконця ніби повертали нас у сиву давнину. Через хлів заходимо до світлиці. Так колись планували своє житло поліщуки. Вітаємось з господинею — Євою Бондар. У свої 78 років вона ніколи не мала сім’ї. Проте одинокою себе не вважає.
В її садку поруч з яблунею ростуть сосни, а подвір’ям, дратуючи песика, раз у раз пробігають білочки — гості з сусіднього лісу. В хліві є кози, тож завжди має молоко. У магазин по хліб теж не ходить. Майже третину її оселі займає стара піч — раз на кілька днів пече у ній духмяні буханці. Коли побудували її хату, не пам’ятає. Каже, ще прапрадід звів. Цій історичній будівлі щонайменше півтори сотні літ. Попри такий солідний вік, її стіни ще досить міцні. Широкі і товсті вільхові дошки не бере шашіль. А стріха донедавна протікала. Добрі люди допомогли перекрити. Так само, як напередодні Великодніх свят допомагають побілити хату, попрати білизну. За цією роботою ми й застали соціального працівника Людмилу Радчук і її свекруху Ольгу Дмитрівну. Вони ж турбуються, щоб у Єви Мойсеївни завжди була свіжа вода — до найближчої криниці далеченько. У хліві є готові нарубані дрова. Це теж вони допомогли нарубати. Тож навіть у люті морози в хаті було тепло.
— Бабуся — добра, — каже Людмила Андріївна, — розмовляємо, радимося з нею. Інколи вона ще ходить до нас у Дубечне до церкви. Наші села, хвалити Бога, поруч.
Уже прощаючись, ми попросили Єву Мойсеївну сфотографуватися біля своєї хати. На що вона охоче погодилася. Ось така вона, жінка-одиначка з поліського села Рокита Старовижівського району, що на Волині.
Волинська область.
