Трапилося це холодного березневого дня. Зиркнув уранці у вікно і зрозумів: сніг, що випав звечора з небаченою щедрістю, притих. Навіть морозцем трохи прихопило. Тож стукаю до сусіда у двері і кличу його на недільну риболовлю. Він швидко складає нехитре спорядження, харчі й вирушаємо в путь.

За якусь годину дісталися місця, де кидаємо якір вже років три поспіль. Видовбали в трохи підталому льоду ополонки, чекаємо клювання. Та марно. Жодної рибини не спіймали, хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. Замерзли, тож, висмоктавши по цигарці, хотіли було відшвартуватися додому, аж раптом почули неподалік якесь бовтання. Невже «морж» купатися надумався?

Придивляємося уважніше — й очам своїм не віримо. Плавець —вухатий заєць! Як же він, бідолаха, опинився в холодній воді? Але, що цікаво, тримається на воді сміливо, вміло гребе лапами. То пірне під воду, то знов його вусата мордочка з’явиться над водяним плесом.

«Дурненький! Не розумієш хіба прописні істини: гребти треба до льодового берега, а не за течією річки. Втомишся — потонеш!» — міркували ми поміж собою. Та врятувати зайця нам було не під силу. По-перше, лід був занадто тонкий біля води і не витримав би нашої ваги. По-друге, в наш бік заєць, звісно, ніколи не піде. Лише зайвий раз налякаємо його.

Та вухань немов підслухав наші за ним побивання. На хвилинку зупинився, різко розвернувся на місці під кутом сто вісімдесят градусів і... поплив до берега.

Нелегко йому було ось так, з першої спроби, здолати ковзкий берег. Лід довго крутився під його мокрими лапами. Нарешті останні зусилля — і річковий бранець опинився на твердій поверхні. Поряд з нами. Зайченя втупилося в нас переляканими очима. Ми не рухалися. Трохи посміливішавши, заєць почав уважно роздивлятися білосніжний простір. Помітивши неподалік чагарник, чкурнув щодуху. Тільки його й бачили...