Знаєте, яка спільна мрія є у прикордонників та спецназівців, емчаесників та лісників і туристів-екстремалів? Звичайно ж, власні колеса! Та такі, які не бояться ні бездоріжжя, ні негоди, ні крутосхилів, негроміздкі, компактні, недорогі. Уявіть собі, такі мотомашини є! І сконструйовані вони українцями. Та з’ясовується, нікому ці ексклюзивні мотовсюдиходи не потрібні. То в Америці ще на кресленні їхнього «Рокона» не висохла туш, як виробник вхопився за ідею і втілив її в життя. У нас же, як то кажуть, нема пророків у своїй Вітчизні.

Григорій Гуменний із Городка Хмельницької області брав участь у розробці повнопривідного мотоцикла «Баксан-80 2WD», який підкорив Ельбрус. Він досі не потрапив у серійне виробництво, хоч справді є ідеальним для людей згаданих вище професій. Але Григорій носа не повісив: разом із командою земляків-ентузіастів створив нову машину. Це багатоцільовий повнопривідний мотоцикл-трансформер «Cіvar 2*2». Конструкція дає можливість встановлювати на нього колеса різного діаметру та ширини, навіть гусениці чи шини-пневматики, будь-який двигун вітчизняного виробництва потужністю від п’яти до 30 кінських сил, дво- та чотиритактний. Може, машина такою й не вдалася б, якби не кум Борис Івасюк. Його син Олександр, а ще — приватний підприємець Андрій Тернавський, у майстерні якого і народилося спільне дітище. Особлива подяка — Миколі Яровому, механіку, слюсарю, токарю, фрезерувальнику, коротше, хлопцю із золотими руками.

Якщо «Баксан» отримав ім’я від назви річки на Кавказі, то городоцького новонародженого охрестили... вуличним прізвиськом. Належало воно спільному прадіду Івасюків та Гуменних, до речі, талановитому механіку та інженеру. Вирішили підкорити на мотоциклі «Cіvar» Говерлу. І одноголосно доручили це тернополянину Роману Мартинюку, водію-екстремалу, майстру спорту зі спортивного туризму, який першим із спортсменів колишнього Радянського Союзу здійснив навколосвітню подорож на мотоциклі. І хоча Роман щойно повернувся з трансазійського турне на «Дніпрі-16», він не відмовив! На найвищу українську вершину він діставався на «ИЖ-49». Щоправда, перед вершиною мотоцикл розібрали та занесли туди по частинах. Адже середня крутизна Говерли — 40 відсотків, а подекуди є місця майже вертикальні. Це пішки та без вантажу туди сходять тисячі туристів, а от мотоциклістам гора не дається. Тож Романів досвід був єдиний. І він захотів поліпшити свій показник.

— Середина жовтня минулого року була не найкраща пора для такого експерименту, — розповідає Григорій Гуменний. — Щойно відбулося сходження Віктора Ющенка, природа не балувала його супутників. Нещодавно гора забрала двоє життів. Якщо впаде сніг або густий туман зведе видимість до нуля — то це вже не гра в екстрим, а ризик, небезпека. Та тільки чекати до весни ніхто не погодився.

— До експедиції (усього було шість автомашин) приєднався популярний російський журнал «Мото» (у нас свого такого немає), — каже Борис Івасюк. — Його кореспондент Іван Ксенофонтов привіз із собою ельбруського «похресника» —мотоцикл «Баксан». На двох машинах і підкорили Говерлу, пробираючись між камінням, глибокими коліями-ровами. Після Малої Говерли повалив сніг, шлях випробувачів став непрохідним. Але мотоцикли розбирати не стали, а страхували їх мотузками. Коли побачили тризуб, зрозуміли: це — вершина!

На «слід» городоцьких Кулібіних мене вивів Віталій Соколов — байкер, який мешкає в Кам’янці-Подільському. Він і журнал «Мото» приніс із величезним фотонарисом про сходження. Про винахідників із Городка написав тільки київський журнал «Автоцентр».

— Як і про їхнього колегу з Миколаєва Віталія Фролова, — розповідає Соколов. — Той придумав двигун... без колінвалу. Колишній авіатор, свого часу він примусив Ан-2 летіти хвостом уперед. Чим так налякав одного з генералів, що той спересердя вимовив: «Краще б ти горілку пив!» Тепер він —автомотокросмен. Куди тільки він не звертався зі своїми розробками. Іжевський та Київський мотозаводи присилали до нього посланців-конструкторів, підписав договір про розробку екологічно безпечного двигуна з Харківським автодорожнім університетом. Але масового виробництва фроловських новинок немає. Глухо. Аж нарешті вирішив пошукати щастя в закордонній фірмі. Уважно вислухавши, Фролову подякували і сказали, що проводять дослідження в тому ж напрямі, а тому його допомоги не потребують. А через деякий час на порозі його майстерні з’явився незнайомий і запропонував за фроловські ноу-хау два розкішні «Ауді». Фролов його випровадив ні з чим: як для іноземців, плата це нікчемна. Він вірить, що вітчизняне виробництво завдяки його ідеям та винаходам допоможе розбагатіти Україні.