Найбільший нацистський концтабір Освенцім був заснований Гіммлером на околиці польського містечка Освенціма у травні 1940 року. Комендантом призначили сорокарічного есесмана Рудольфа Гесса. 14 червня концтабір прийняв перших 700 в’язнів—поляків. Поруч з табором будувалися хімічне та воєнне підприємства, на яких мусила працювати безплатна робсила.

У березні 1941-го до Освенціма прибув рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер з інспекторською перевіркою. Під час неї з’ясувалося, що концтабір треба розширяти (за рахунок знищення семи польських сіл). На очищеному просторі намічалося збудувати ще один концтабір — на 100 тисяч політв’язнів та військовополонених зі Сходу. У другій половині 1941 року потяглися до Освенціма ешелони з радянськими військовополоненими, серед яких було багато українців. Невдовзі їх кількість сягнула 14 тисяч.

На кінець 1944 року в Освенцімі залишилися живими 92 радянські військовополонені. У той приїзд з інспекторською перевіркою Гіммлер сказав Гессу таке: Фюрер покладає велику надію на Освенцім щодо остаточного вирішення єврейського питання. Отож було наказано негайно рити глибокі ями, в яких спалюватимуть тисячі трупів задушених газом людей.

Гесс був дуже задоволений, коли його підлеглі продемонстрували дію «Циклона-Б», який у сполуці з киснем перетворювався на ціанистий водень. Газ випробовували на радянських військовополонених: 900 чоловік за півгодини як не було.

Тим часом з усієї окупованої німцями Європи потяглися до Освенціма ешелони з євреями. Трупи людей, задушених газом, тисячами вкладали у глибокі ями, заливали нафтою і спалювали. Прибув до концтабору Адольф Ейхман, котрий відповідав перед Гітлером за ліквідацію євреїв, запропонував Гессу терміново будувати крематорії. За короткий час їх з’явилося чотири. Але й після цього печі крематоріїв та палаючі ями не встигали за газовими камерами, які за добу могли видати 30 тисяч трупів.

Колосальні багатства надходили в концтабір разом з привезеними людьми. Польський учений юрист Ян Зен якось сказав, що євреї привезли до Освенціма стільки цінностей і валюти, що на них можна було б купити пів-Європи. У своїх тюремних мемуарах Рудольф Гесс пише: «Спочатку ми заганяли в газові камери, ніби в баню, жінок та дітей, а після них — чоловіків. Деякі з жертв інтуїтивно відчували близьку смерть і починали кричати і плакати. Таких негайно виводили з камери і за рогом убивали пострілом у потилицю».

Гесс пише, що в період Голокосту Гіммлер, Ейхман та інші високі чиновники часто приїздили до Освенціма. З великою цікавістю стежили вони за процесом знищення людей. У металевих дверях газових камер були зроблені віконця, через які високі чини могли спостерігати за тим, як тисячі людей гинуть від газу. «Одного разу після такого сеансу, — пише Гесс, —Гіммлер сказав мені, що у покійників перед спалюванням треба виривати золоті зуби, а у жінок обрізати волосся». Після цього спеціальна команда в’язнів займалася такою процедурою. Кілограмові зливки переплавлених коронок відправляли до Берліна, а зрізане волосся — на підприємства текстильної промисловості».

Концтабір Освенцім був водночас лабораторією, в якій випробовували на практиці наукові медичні теорії, що для більшості жертв закінчилося смертю чи каліцтвом. Нацисти орієнтувалися на те, що після успішного завершення війни німці, як вища раса, заселятимуть землі на сході (Польща, Україна) і більшість слов’янського люду буде зайвою. Отож в десятому блоці головного табору професор Карл Клауберг проводив медичні досліди зі стерилізації жінок. Водночас лікар Йозеф Менгеле працював над проблемою збільшення народжуваності у нацистській Німеччині. Для своїх дослідів він відбирав єврейських дітей-близнюків, яких потім знищував. Адміністрація концтабору укладала контракти з медичними науковими установами країни на продаж їм «дослідного матеріалу». Як свідчить сам Рудольф Гесс, концтабір відправляв у такі установи сотні в’язнів, беручи «за голову» 180—200 марок.

Право на життя в концтаборі мали тільки працездатні в’язні. Час від часу відбирали непрацездатних і відправляли їх до газової камери.

Понад 30 націй світу мали за колючим дротом Освенціма своїх мучеників. Тільки в’язні з багатонаціонального Радянського Союзу носили на червоному трикутнику (вінкелі) поряд з номером латинську «R» — росіянин. Щоб дізнатися про національність такого в’язня, треба було запитати його самого. 20 липня 1942 року до Освенціма привезли в’язнів із Західної України. Цей транспорт мав офіційну назву «Бандера групе». 8 серпня прибув другий такий транспорт. Однак прибулі мали на трикутнику літеру «R». Відомо, що Гітлер, як і Сталін, ненавидів українських націоналістів, особливо після того, як у Львові під час німецької окупації, 30 червня 1941 році було проголошено відродження Української Республіки. Провідники українського національного руху проти окупантів, такі, Як Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько та інші, були ув’язнені в концтаборі Заксенхаузен. Багато серед українських політв’язнів було жінок. Марію Федорченко з Миргородщини привезли в Освенцім разом з двоюрідною сестрою Катериною Квашею на початку 1943 року. Після фабричної каторги дівчата потрапили у справжнє пекло. Сестра не витримала, померла. Марія діждалася свободи.

Доля багатьох українців в Освенцімі склалася трагічно. Серед них два брати Степана Бандери — Олександр і Василь — залишилися в цій землі назавжди. «За моїми підрахунками, в Освенцімі впродовж 4,5 року його існування загинуло 2800000 людей, — скаже Рудольф Гесс, комендант концтабору, на Варшавському суді 1946 року. Трохи подумавши, додасть: — Більшість загиблих — євреї».

Перших українців привезли до Освенціма у другій половині 1941 року як військовополонених.

Ось спогади одного з них: «Пригадую: рано женуть нас на роботу. Нові конвоїри, мов води в рот понабирали, мовчать. У шерензі я крайній. Поруч зі мною твердо ступає есесівець, мій ровесник.

— Звідкіля ти ? — питає мене есесман чистісінькою українською мовою. — З Полтави, — відповідаю, — а ти звідки? — З Дрогобича. — Чого ж ти, земляче, до ката в найми пішов? — Обіцяли, що пошлють на північ москаля-більшовика бити, який запроторив моїх батьків до Сибіру. Не послали, не довіряють»...

Обережна розмова переривається. Прийшли на місце роботи. Через добу Освенцім облетіла звістка: вночі велика група есесівців-українців у повному бойовому спорядженні залишила казарму й подалася на схід. Одразу почалася погоня. В глибокому яру зав’язався жорстокий бій. З обох боків були чималі втрати. Українці не здавалися, важкопоранені дострілювали себе самі. Тільки четверо з утікачів дісталися Станіславщини і стали вояками УПА.

Через чотири роки концтабір на околиці міста Освенціма (територія якого 40 кв. км та 250 тисяч мешканців) перевищував свого тезку удвадцятеро. З середини 1944 року — з наближенням фронту зі сходу — почалася планомірна евакуація в’язнів до західних концтаборів.

На початку січня 1945-го всі крематорії разом з газовими камерами були водночас знищені закладеною в них вибухівкою. 18 січня зранку у всіх філіях, секторах, а також у головному концтаборі почали шикувати в’язнів для евакуації на захід. Похід очолив Рудольф Гесс. Останні 60 тисяч людей у смугастому рушили пішки, залишаючи на мерзлій дорозі кривавий слід. 27 січня солдати 107-ї дивізії, якою командував радянський генерал Василь Петренко, увійшли на територію концтабору.

Як свідчать документи багатьох міжнародних комісій, котрі розслідували злочини нацистів під час Другої світової війни, а також вирок Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі, у гітлерівському концтаборі Освенцім за 4,5 року його існування загинули насильницькою смертю 1,5 мільйона людей («Польська наукова енциклопедія», 1995 р.). 2 квітня 1947 року Верховний народний трибунал у Варшаві засудив Рудольфа Гесса до страти. 16 квітня вирок було виконано. Колишнього коменданта Освенціма повісили на території колишнього концтабору.

Обмита дощами шибениця стоїть і досі, завершуючи собою експозицію музею.

Павло АЙДОНЕЦЬ, співголова міжнародного Освенцімського комітету, колишній політв’язень Освенціма.

Підготував Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.