Забуте місто у країні

Якщо підійти ближче до тих скель, то можна побачити, що в них є печери. Безліч печер — цілі печерні міста, явно створені рукою людини. Хто ж і коли вирубав їх? Уява одразу починає малювати доісторичних “печерних людей”, озброєних камінними сокирами, які після вдалого походу тягнуть на собі вечерю в підземелля — впольованих біля водопою бізонів та кабанів.

Однак варто підійти ближче до цих печер. Можна піднятися нагору, на плато по вирубаній у скелястому схилі дорозі. На дорозі, під ногами, можна помітити давню колію, сліди від возів, які навічно вкарбовано в камінь. Виявляється, наші “печерні люди” стояли доволі близько до цивілізації, адже знали, що таке колесо.

Ми проходимо коридором, який вирубано у скелі. Сіре, поросле лишайниками, каміння нависає зліва і справа. Той, хто жив на горі, явно чекав непроханих гостей із долини і приготувався гідно їх зустріти. У цій тіснині навіть кілька воїнів з луками і списами можуть зупинити цілу армію. Отвори печер на схилах плато нагадують амбразури вогневих точок. Поступово складається враження, що перед нами не просто місто, а справжня фортеця.

Вони такі різні, ці печери на плато. Є такі, що нагадують вулики: в них можна пролізти лише через вузькі круглі отвори у стелі, є більш просторі, з лежанками. Їхнє склепіння підперте білими колонами, вирізаними з вапнякового моноліту. Напівкруглі ніші, вікна, з яких відкриваються чудові краєвиди. Спадають на думку історії про будівників підземних палаців — гномів. Але зовсім не підгорне плем’я збудувало ці лабіринти.

Плато заросло лісом. Під ногами трапляється каміння, уламки черепиці, посуду. Тут справді жили люди. Колись. На стінах кількох печер ще помітні сліди фресок, настінних розписів, зроблених яскравими фарбами. Давній тиньк ледве тримається, але ще можна роздивитися фрагменти постатей в довгому одязі, з німбами навколо голів. Ці розписи можуть свідчити про те, що мешканці печерного міста були християнами. Отже, його вік не може перевищувати двох тисяч років. Але звідки взявся християнський храм неподалік від Бахчисарая, який багато віків був столицею держави правовірних, могутнього Кримського ханства? Ці фрески мають вигляд таких старих, їх навряд чи зроблено в останні два століття.

Насправді, між нашим походом і епохою спорудження печер Ескі-Кермена (а так називається це місце) спливло чимало часу — півтори тисячі років. Хроніки і літописи зберегли для нас імена правителів, які доклали до цього руку. Першим у списку стоятиме Юстініан І, милістю Божою імператор Візантії. Той, чиї легіони, на чолі із відважними полководцями, йшли в бій та перемогли незліченних ворогів імперії на трьох материках — в Європі, Азії, Африці.

Він дбав і про кордони своєї імперії, в тому числі про кримські. Найбільша загроза Корсуню-Херсонесу, столиці візантійських володінь в Тавриці, йшла із степів. Тут одні войовничі народи змінювалися іншими швидше, ніж придворні хронографи встигали заносити їхні імена на пергамен — гунни, авари, алани, хазари, печеніги, половці...

Шлях із степів до стін Херсонеса лежав через гірські долини, які поступово заселили нащадки колишніх аборигенів та завойовників Криму: таврів, скіфів сарматів, алан, готів, пізніше — болгар. Вони, як і візантійці, були зацікавлені у безпеці цього краю.

І от сюди, на неспокійні північні рубежі імперії, у Таврику, прийшли досвідчені візантійські будівничі і військові. Зупинити незчисленні кінні полчища мали не лише списи і мечі, а й камінь, власне складені із нього стіни та вежі, неприступні фортеці. Долини із боку степу перегородили камінні стіни. Тепер грізна степова кіннота вже не мала вільного проходу. Плато були увінчані сторожовими вежами та фортецями.

Найбільші давні селища перетворилися на укріплені міста. Так з’явилося місто, що його нині називають Ескі-Кермен, на вершині однієї з “столових” гір. Місто, серед руїн якого ми стоїмо. На скелястому плато були міські квартали — переважно з двоповерхових будинків, покритих пласкою керамічною черепицею. І сьогодні серед решток фундаментів можна підібрати її яскраві червоні уламки з клеймами різними мовами і загадковими знаками — тамгами. В лісових хащах нині сховані від стороннього ока руїни величного храму — базиліки: залишки нефів з тесаного каменю, уламки колон. У тридцяті та восьмидесяті роки минулого століття їх досліджували археологи, а нині все знову заросло лісом. Лише на папері лишилися звіти, опубліковані в наукових часописах реконструкції давніх величних споруд.

Вершиною інженерного мистецтва можна вважати колодязь Ескі-Кермена. Щоб забезпечити захисників міста-фортеці водою на випадок облоги, було пробито глибоку штольню, на дно якої можна спуститися і сьогодні, подолавши 80 крутих східців. На дні можна побачити басейн. Тут на випадок облоги збирали запас води — близько 70000 літрів. Були у місті і запаси харчів —частину печер пристосували для зберігання зерна, зробивши у стелі круглі отвори, які закривали кришками (ось вам і “вулики”...). Майже півтора століття — з VІ по VІІ ст. протримався цей візантійський укріпрайон на підступах до Херсонеса. Він так і не був здобутий ворогом, а лише повеління імператора відкликало воїнів звідти на захист столиці імперії — Константинополя — від арабів.

Щоб спорудити всі ці фортечні стіни і наземні будівлі потрібно було багато каменю. Чудовий будівельний матеріал — вапняк — був просто під ногами. З гірського масиву видобуто тисячі кубометрів будівельних матеріалів. Після цього в горі утворився величезний печерний лабіринт, справжні катакомби. Над ними стояло новозбудоване місто. Але ж, дозвольте запитати, де руїни, де давні камені церков, будинків, стін та веж?

Їх сьогодні слід шукати недалеко: в Бахчисараї, сусідньому селі Червоний Мак та інших місцях. Все, з’ясовується, дуже просто: коли місто після нашестя монгольських армій занепало, а останні мешканці залишили його, весь камінь з руїн Ескі-Кермена поступово розтягли на нове будівництво. Після цього залишились самі порослі лісом фундаменти і добре помітні печери. Про існування наземного міста поступово просто забули. От тоді Ескі-Кермен і стали називати печерним містом. Такі “печерні міста” — одна з багатьох легенд Криму.

Печерні храми Ескі-Кермена, напевне, могли б розповісти також багато цікавого і про Іоанна Готського, святого і колись єпископа цієї країни. Майже дванадцять століть тому у Візантії сталася суперечка між підданими імператора. Всі вони були християнами. Одні з них молилися перед іконами, інші вважали це за гріх. Останні зуміли переконати імператора в тому, що поклоніння іконам є страшним гріхом і злочином проти держави. Після цього шанувальники ікон стали ворогами і церкви, і імперії, для яких був один порятунок — тікати якомога далі, у Замор’я.

У VІІІ cт. зелені долини Криму, майже все легендарне Замор’я, за винятком Херсона, належали до володінь всемогутнього хазарського кагана. Саме це “ближнє зарубіжжя” стало землею обітованою для багатьох тисяч біженців з Візантії. Серед них були вельможі, церковні ієрархи, чорноризці, воїни, купці, селяни. Вони пішли у вигнання, мріючи колись повернутися і перемогти своїх кривдників. Єпископ Іоанн Готський був одним з вождів шанувальників ікон. Можливо, що саме тут, на Ескі-Кермені, у храмі з чотирма нішами, який тепер чомусь називають “Судилищем”, він виступав з проповідями, а потім довго молився перед врятованими іконами за перемогу своєї справи.

Замор’я перетворилося на плацдарм для реваншу. Гірські долини розквітли знову. Виноградники, пшеничні поля, поруч — відбудовані села і міста. Вино перетворювалось на ринках на струмочки дзвінких монет. На ці гроші поновлювали старі фортеці, наймали воїнів, купували зброю, відбудовувалися порти на південному березі, нарешті, купували прихильність властей у близькому Херсоні і далекому Константинополі. Було прокладено нові дороги до приморських гаваней, якими мали у вирішальний день рушити військові загони. Чорноризці у печерних монастирях молилися за успіх божої справи... Хазарський намісник, якому належало наглядати за цими краями, спостерігав за бурхливою діяльністю прибульців крізь пальці — на разі ворог Візантійської імперії міг вважатися потенційним союзником.

Видно, молитви із Замор’я з часом таки були почуті ким і де треба. Іоанн Готський із тріумфом виступив на церковному соборі. Іконоборці втратили свій вплив в імперії. А от ті, хто лишився в Замор’ї, у цій ситуації швидко перетворилися на заручників складної політичної гри. Сподвижники, які лишилися у Криму непотрібні, були переможцями в Константинополі — з якого дива ділитися владою, навіть із колишніми вірними соратниками? Отож офіційна Візантія не бажала сваритися (тим більше, напередодні чергової війни з арабським халіфатом) із союзниками — хазарами за країну Дорі, гірський Крим. Хазари, у свою чергу, не мали підстав спокійно сидіти і чекати, доки частина їх земель цілком добровільно приєднається до імперії. Тим більше, що на цих землях збудовано фортеці і розквартировано військові залоги.

Праведний гнів хазарського кагана впав на Ескі-Кермен та багато інших містечок і сіл країни Дорі. Каральний похід був блискавичним. Фортеці і храми було зруйновано, виноградники і села — знищено. Саме тоді вперше впало неприступне місто, яке нині називають Ескі-Кермен. Але ніхто не штурмував прямовисні скелі та неприступну фортецю. Зате хтось (напевне, не безплатно) підказав хазарам, де шукати підземний колодязь, і вони пробили до нього підземний хід з боку долини. Фортеця залишилася без води і одразу перестала бути невразливою.

Мешканці гарячково ховали свої скарби та реліквії у надії повернутися. Та їм не судилося це зробити. Можливо, одну із давніх реліквій, схованих саме у ті часи у країні Дорі, можна побачити нині на виставці колекції ПЛАТАР у Києві. Це розкішний візантійський потир — оправлений в золото скляний келих. Вчені датують його VІІ—ІХ ст., а є відомості, що знайдено цю річ було у Криму. Можливо, її сховав хтось із священиків перед тим, як до храму увірвалися вороги...

Однак пізніше місто все ж таки піднялося із руїн та проіснувало кілька століть до монгольського нашестя, яке в ХІІІ століття поставило крапку в його історії. Це був час кривавих воєн, коли загинули сотні тисяч людей, а цілі країни перетворено на пустелю. Майже не залишилося свідків, які могли б описати ті страшні часи.

Та одного з таких свідків ви зможете знайти біля підніжжя Ескі-Кермена. Тут є величезна кам’яна брила, яка колись відкололася від скельного масиву. В ній було влаштовано християнський храм. Невідомо, в ім’я яких святих його збудовано. Сучасна назва — храм Трьох вершників закріпилася за ним завдяки єдиній вцілілій фресці. Якщо ви пройдете через вузькі двері у напівтемряву храму, ви побачите її справа від входу, на стіні поруч із вівтарною нішею.

На фресці три вершники при повному озброєнні: лускаті панцери, щити за спинами та списи в руках. Вони несуться вскач, зліва направо, ніби поспішаючи із степової рівнини під захист рідних гір. Один із них вражає списом потвору із крилами, за спиною іншого, на коні зображено ще одну, невелику фігурку — жінки чи дитини. Німби навколо голів. Воїни, святі воїни-вершники, мученики за віру, небесні захисники християн від сил пітьми.

Скажемо одразу: зібрання трьох святих вершників-воїнів на одній фресці для візантійського стінопису незвичайне. Знавці бачать тут зображення одразу трьох святих воїнів-вершників: Феодора Стратилата, Георгія та Феодора Тирона (останній врятував на коні свою матір — от вам і зображення жінки). Складається враження, що перед нами меморіал на честь загиблих героїв, які ось уже шість сотень років завмерли на цій стіні у вічному галопі. Хто вони і звідки, кого атакують, куди поспішають і з якою звісткою, кого мають врятувати?

Важко відповісти напевно. Обладунки і зброя воїнів —візантійські. Саме так була споряджена легка кіннота в імператорському війську. Храм датують XІV століттям. Саме перед тим останні воїни імперії або склали голову у нерівних боях, або на останніх кораблях назавжди залишили Замор’я.

Можна лише спробувати уявити собі те, що ж сталося. Ось вони, звичайно, не святі, а колись молоді і повні сил вершники з візантійської (можливо — останньої) сторожової застави, обидва із однаковими іменами — Феодор, звідси, від підніжжя Ескі-Кермена поспішали сповістити про вороже військо, яке наступає з степу. Сповістити і врятувати від раптового нападу гарнізон найближчого міста? А третій, на ім’я Георгій, подібно до свого святого патрона на чолі решти воїнів, іде у безнадійну атаку проти залізного змія ворожої кінноти, щоб затримати його ударом свого списа хоча б на кілька десятків хвилин? Скільки було таких боїв, таких сутичок ? Не випадково ж святі вершники були такі популярні в XІV-XV ст. у Південно-Західному Криму. Лише св. Георгію в той час тут було присвячено майже половину всіх відомих храмів!

Хтось із свідків, а може учасників цього безнадійного бою і погоні, залишився в живих. Відомо, що ті із колишніх підданих імперії, які вирішили все ж таки залишитися на кримській землі, яка давно вже стала їхньою справжньою батьківщиною, згуртувалися згодом під прапором правителя незалежного князівства Феодоро. Можливо, саме хтось із них, ветеранів давніх боїв, уже будучи на схилі літ, замовив будівничим цей храм.

Майстри видовбали у величезному камені церкву, а потім зобразили на фресці святих вершників. Грецькою мовою вирізали поруч напівстертий нині напис: “... написані святі мученики Христові для спасіння душі і відпущення гріхів”. Сюди можна було прийти і помолитися і за святих мучеників і за полеглих колись в нерівних боях друзів. Через півтораста років вже не було кому прийти в давній храм, бо впало перед непереможним воїнством турецького султана князівство Феодоро і загинули останні його міста та їх захисники. Нині лише випадковий перехожий може помолитися тут за спасіння їхніх душ і відпущення гріхів.

Країна Дорі, легендарне Замор’я перетворилися сьогодні на країну для туристів, які можуть отримати велике задоволення від прогулянки давніми шляхами і стежками, оглянути печери, напівстерті написи і фрески. Стати віч-на-віч з тисячолітньою історією давно забутих міст серед зелених долин і неприступних скель Криму.