[...] Щодо «сірості» життя там, у Вас, то власне, що можливо на еміграції при нашому рівні? Щастя, що й те все робиться. Щодо Ваших сумнівів та скептицизму, то те саме відбуваю і я, але боюсь, що мій скептицизм може мати нездорове коріння, то бажано було б знати Вашу думку, висловлену ясніше.
Власно кажучи, український емігрант не може собі дозволити розкоші стати просто «обивателем», якби того не хотів. Бо саме життя хоч-не-хоч нагадає, що Ви еміграція політична. Навіть і та наукова праця, що була можлива на терені чеському, дає всі ознаки недовговічності. Значить треба шукати якогось порятунку не персонального лише. [...]
Мені здається, що наколи б навіть захитались б[ільшевики], то рожевих виглядів немає, бо наш народ не така вже вироблена нація, щоб міг тепер, під час повстання, обійтись без впливової людини. Ріжно будуть оцінювати С[имона] В[асильовича], але одного не одмовлять: він горів і вмів видобувати горіння й ентузіазм, міг впливати на масу, а кого куди поведуть, у кого видобудуть ентузіазм Лівицький з Прокоповичем? Річ безнадійна.
Значить треба братись за ту приблизно роботу, що робила ще царська еміграція, скріпивши під собою групи, хоч в одній країні. А на Вкраїні — не знаю, чи не ліпше повільне скріплення в існуючих рамцях, а то боюсь, що вибух може стати цілковитою поразкою УНР.
Знов кажу, що не дуже-то довіряю сім своїм думкам, бо може що інше впливає на них, а не розуміння об’єктивних умовин. [...]
