Якову Гавриловичу Стеценку ще не було шістнадцяти, коли вибухнула Велика Вітчизняна. Він, як і численні його ровесники, рвався на фронт — у вир війни, де на вівтар Перемоги клали своє життя діди, батьки, брати, старші товариші. Але поки це сталося, він іще кілька років працював у тилу, у колгоспі, всім серцем шкодуючи, що замалий роками.

Своє 18-ліття зустрів радісно: нарешті стану захисником Батьківщини! Кишинів, Відень, Будапешт, Корнейбург, Флоридсдорф — ось далеко не повний перелік міст, дорогами яких він пройшов з місією визволителя. На війні — як на війні: були поранення, госпіталі і... вимріяна Перемога.

Після війни Яків Гаврилович дев’ять разів був удостоєний честі взяти участь у параді Перемоги в Києві. Мирний час приніс йому щасливе одруження, народилося двоє синів і дві доньки. Тепер восьмеро онуків і троє правнуків звеселяють дідусеву оселю, що примостилася в затишному селі Івашковому на Кодимщині. Частенько онуки беруть до рук дідусеві реліквії — подяки, ордени «За мужність», Вітчизняної війни, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За трудову доблесть», «За Перемогу над Німеччиною». А потім просять уже вкотре поділитися спогадами про ті легендарні дні. І тоді у дитячих очах спалахують вогники гордості за героїчного дідуся. В такі години онуки навіть не відчувають пахощів смачних пирогів бабусі Оксани. І хоча за 55 років подружнього життя Оксана Павлівна вже на пам’ять вивчила фронтові епізоди життя свого судженого, все одно завжди слухає їх зі щирою цікавістю — це ж бо маленькі штрихи Великої Перемоги!

Восьмий десяток минає Якову Гавриловичу у ці листопадові дні. А він порається по господарству, з радістю робить подарунки онукам і дітям, дбає про день завтрашній. Тож, як він каже, є ще порох у порохівницях.

Одеська область.