«Маю восьмеро дітей... Виховуємо їх з чоловіком, як можемо. Обоє працюємо: я на фермі різноробочою, а чоловік механізатором. Тримаємо корову, обробляємо город. Діти одягнені й нагодовані. Та з’ясовується, щоб отримати звання «Мати-героїня» цього замало. Так пояснили у районі». Ці рядки з листа Марії Ятківської, мешканки села Рогізна, що на Київщині, покликали в дорогу. У Володарському районі пощастило побувати в гостях у трьох багатодітних родин. У кожної своє життя й історія, своя доля.

Її історія

— Послухай, у нас сьогодні такий гарний хлопчик народився, якраз для тебе... Я вмовлю маму віддати його. У неї чоловік помер, а це — дев’ята дитина. Навіщо вона їй?.. — доповідала подрузі по телефону завідувач пологовим будинком. Ці слова, мов ножем, полоснули породіллю. Фатальний крок вона могла зробити ще раніше, коли, перебуваючи на другому місяці вагітності, втратила коханого. Але хіба можна знищити дитину, яку вони удвох дуже хотіли, адже мріяли мати десятьох дітей.

Так у 1992 році далеко від дому, повертаючись в Україну з «товаром» із Тирасполя, Зоя Чемісова народила сьомого синочка, а ще мала двох донечок. Усіх діточок потрібно було ставити на ноги. І весь тягар виховання ліг на тендітні Зоїні плечі. Тож часто доводилося залишати дітей на свекруху чи маму й мотатися до Польщі, Молдови, Придністров’я, щоб заробити дітям на кусень хліба.

Всього було у житті Зої Леонідівни, та сил додавала любов до дітей, їх підтримка та взаєморозуміння. Мати ніколи не підвищувала голос на дітей, розуміли одне одного з півслова. Обов’язки по дому були чітко розподілені, а слідкував за порядком найстарший Олег.

Мама Зоя дітей доглядала, але й вдома не сиділа, заробила аж двадцять сім років стажу. Нині вона — на заслуженому відпочинку, мешкає у власному будинку у Володарці. Красива, ще молода жінка тепер займається господарством, бавить онуків та турбується про Сашуню (наймолодшого), Танечку й Оксанку, вони ще живуть вдома разом з нею й навчаються. Толя з Володею вже мешкають окремо: самостійно здобувають освіту і працюють. Як і Олежка, Андрійко, Віталик й Олексій, які, закінчивши вищі навчальні заклади, а хто й два, роз’їхалися по світу. Обіймають керівні посади на будівництві у Москві, Серпухові, Києві. Видно, в батька пішли.

Анатолій Іванович був талановитим інженером, навіть створив свій будівельний кооператив, мріяв про власну справу... Його мрії втілюють у життя діти, які часто приходять до могили батька по пораду.

Хоч як важко було Зої Леонідівні, та на життя вона ніколи не скаржилася. Бувало, часом, на роботі жінки діляться, скільки за вечір усього переробили: напрали чи наготували, як натомилися... Мама Зоя ніколи не скаржилася. Вона, не знаючи втоми, завжди все встигала.

За радянських часів Зої Чемісовій дали медаль «За материнство». А нині у Володарській райдержадміністрації обіцяли, що присвоять звання «Мати-героїня».

Його історія

— Одружився з жінкою, у якої вже було троє дітей. Затим нажили ще семеро. Господарство тримали, нібито все й непогано було, та чомусь почали сваритися. А там дружина раптом збунтувала й вибралася разом з дітьми до мами у сусіднє село. Сам прожив я два роки. Про жінку не хочу погано говорити, але збилася вона з правильного шляху, а діти зробили свій вибір. Прийшла якось Мирослава й каже: забирай нас, батьку, до себе, будемо з тобою жити, — розповідає свою гірку історію Володимир Глушенко.

Зараз з ним мешкають Алла, Галя, Світланка та син Женя, які ще ходять до школи. Старші вже пороз’їжджалися: Оля закінчує одинадцятий клас в Капустинцях, Мирослава оволодіває професією вчителя у Білій Церкві, Станіслав живе поруч, у бабусі Тоні. А прийомні — дочки й син — вже й свої сім’ї мають, та батька не цураються, частенько приїжджають провідати та допомогти по господарству.

У хаті затишно й прибрано, дітки охайні й причепурені. Батько гордо каже, що гуртом легко справлятися з господарством. А дітки у нього слухняні й працьовиті. І кожен має свої обов’язки: Галя їсти варить, Алла посуд миє, Світланка курей годує, а Женя батькові допомагає коло свиней поратися та дрова пиляти. На жаль, газу в будинку ще немає. Але голова Рогізнянської сільради Володимир Вішталюк запевнив, що документи на проведення вже підготовлені, кошти є. Тож найближчим часом буде виконано всі необхідні роботи, й діти зимуватимуть у теплій хаті.

Їх історія

— Разом з Колею ми ходили до школи, а потім до клубу... Узяв він мене з дитиною, а ще семеро нажили за двадцять шість років спільного життя. Та тільки й маємо багатства, що діти, — ділиться Марія Ятківська.

П’ятеро дітей вже вилетіли з батькової оселі й живуть самостійно. Вдома залишилися троє: дев’ятикласниця Шура, п’ятикласниця Богданка і трирічний Юрко.

— Маю тепер у хаті дві господині, які мені дуже допомагають: їсти варять, у хаті прибирають і на городі пораються, — розповідає про своїх дівчаток Марія Миколаївна. І продовжує: — Одна біда — газу в нас немає. Поруч з обійстям проходить траса, але де ж взяти дві з половиною тисячі гривень на підведення до хати?..

Хоча світ не без добрих людей. Допомагає нам народний депутат Іван Бондаренко та керівники ТОВ «Зеніт», в якому ми з чоловіком працюємо — Микола Каплун та Сергій Миколаєнко. Ці чуйні люди виділили нам кілька років тому корову, подарували ось цю хату, дали двох поросят. На паї отримуємо зерно, тож годувати живність є чим.

Газети пишуть, що матері, які мають більш як п’ятеро дітей, отримують нагороди, а в нашій райдержадміністрації кажуть, що не положено, мовляв, порядку у вас дома немає. Цікаво, за що ж дають ті нагороди: за дітей і виховання, чи за порядок?..