«Поговори зі мною, мамо!»

«Пишу в «Сім’ю» з надією, що моя мама прочитає і багато чого зрозуміє. Мені вже 45 років. Я давно заміжня, росте син-старшокласник. Живемо з моїми батьками. Але кожна родина неначе сама по собі. З мамою ми майже не розмовляємо, мої проблеми їй нецікаві. Але часом так хочеться порадитися з рідною людиною чи просто побідкатися».

— Багато батьків з часом не вникають у проблеми своїх уже дорослих дітей, не допомагають їм. Думають так: «Усе, що могли, ми вже дали», «Були маленькі — піклувалися про них, тепер нехай самі крутяться, а ми відпочинемо» чи «Діти вже виросли, самі знають, як жити, і не треба їм заважати». Через погане самопочуття чи втому від багаторічної «служби» на благо власних чад старенькі міркують: «Потрібно буде — попросять, порадяться». І з боку спостерігають за життям своїх дорослих діток.

Набагато гірше, коли у відстороненості поколінь винні дорослі діти. Вони завжди прагнули до самостійності, довго «боролися» за незалежність від батьків і, здобувши її, не вважають за потрібне прислухатися до кого-небудь. У цьому разі участь старшого покоління в житті нової родини сприймають без ентузіазму, як настирливе втручання, і сама присутність стареньких для «великих дітей» буває обтяжливою. Спроби батьків поділитися своїм досвідом наштовхуються на нерозуміння і їм безсердечно кладуть край, ображаючи стариків. Ця ситуація здатна спричинити глибокі переживання, наслідком яких можуть бути психосоматичні захворювання і невротичні розлади (причому і в нелюбимих батьків, що старіють, і в їх нелюблячих дітей). А онуки в такій атмосфері переживають глибокий внутрішній конфлікт: інтуїтивно вони шукають любові, але не знаходять її серед близьких — отож замикаються або приймають ставлення мами і тата до своїх батьків за норму. У такій ситуації страждають усі.

І навпаки, у родинах, де люди тонко відчувають, як і у який момент звернутися один до одного, попросити про щось або запропонувати свою допомогу, значно менше невизначеності, взаємних образ і затяжних конфліктів. Адже часом тільки-но доросла дочка чи син сядуть поруч, візьмуть за руку, схилять свою голову до рідного плеча і скажуть рідній людині, як багато для них значить вона, її добрі слова і поради, — відстороненості й сліду нема. Дорослі діти і їх старіючі батьки переживають разом багато подій. Спостерігаючи за життям старших, молодше покоління вчиться любити, розуміти, співчувати, прощати, бути критичним не лише до інших, а й до себе.

Утім, і старше покоління, що нарешті виростило своїх нащадків і отримало свободу від батьківських обов’язків, може відчути, що ні вони дітям, ні діти їм уже не потрібні так, як раніше. Це осліплення оманливе. У важких життєвих обставинах усі потребують допомоги, доброго слова і людського співчуття.

Потреба сина й дочки в батьківській любові й підтримці не залежить від віку, родинного стану і рівня особистісної зрілості людини. Діти ми вже тому, що в нас є батьки. Недарма кажуть: «Поки живі батьки, почуваєшся дитиною». А стосунки дочки—матері мають у собі особливий сенс. Дочка для матері — це її весна, радість, надія. Мати для дочки — її сила, досвід, мудрість і захист у складних життєвих ситуаціях. «Поговори зі мною, мамо!», — ці слова напівзабутої пісні кличуть до діалогу, до щирого співчуття, до любові. Їх важливо почути серцем і відгукнутися...