Чи часто ми прощаємо самі чи просимо пробачення? Не завжди. Буває, що час йде, а ми не наважуємося підійти до людини, яку незаслужено скривдили чи яка не зрозуміла нас, поговорити з нею, помиритися... А щиро радіємо, коли, не пошкодувавши часу і поступившися гординею, знаходимо таки можливість вирішити конфлікт, розвіяти образу. «Поговорив — і гора з плечей!» — зізнаємося. І на душі стає легко, і світ здається світлим і добрим.

Що переживає людина, котра не встигла цього зробити, роками відкладаючи зустріч і сподіваючися на «либонь» чи «потім»? Психологи встановили, що не доведене до кінця краще запам’ятовується. Між початком дії й очікуваним результатом стійко зберігається актуальний зв’язок. Тому людина й пам’ятає незавершені справи, і мучать її несказані слова. Вони начебто завжди живуть у сьогоденні. Не вибачивши і не діставши прощення, ми прирікаємо і себе, й іншу людину на страждання.

Простити когось зовсім не означає погодитися з його звинуваченнями. Це означає відчувати і показати, що дивишся очима серця і бачиш щось важливіше у глибині душі цієї людини, аніж її звинувачення.

Іншими словами, ти прощаєш, керуючись любов’ю, отже, бажаєш їй добра. А не прощаєш — отже, хочеш помститися, пам’ятаєш зло, тим само вбиваючи в самому собі здатність любити.

Буває, хочеш простити, але чомусь не можеш. А причина криється в тобі. Тому, перш ніж простити іншого, потрібно навчитися прощати самого себе.

І ще. На жаль, вдома, у своїй родині люди часто завдають один одному болю. Чомусь найближчих і рідних ми змушуємо страждати, мучимо своєю незговірливістю, образами, недовірою, докорами. «Домашні образи» нагромаджуються роками, і замість радості і великодушності заповнюють життєвий простір непроглядною пітьмою. І обидві людини — непрощений і той, хто не прощає, — входять у єдиноборство, в якому не буває переможця.

Проте саме в родині опановують науку щиро прощати і просити прощення, не відкладаючи на «потім». Батьківська любов — наймогутніша сила, здатна уберегти дітей від багатьох життєвих негараздів і неприємностей. Бажаючи дитині «на добраніч» і цілуючи її, скажи, що ти її дуже любиш, незважаючи на усі витівки і неслухняність. Що вона найкраща й найдорожча людина у світі. Це потрібно для того, щоб дитина заснула прощеною, а отже — й любимою, заспокоєною, щасливою.

Не менш всемогутня і любов дітей до своїх батьків. Адже душа і серце у стареньких часто болять через нерозуміння й відчуженість, через грубість і нетерпимість до їхньої немочі. Простити їм слабості і покаятися у своїх гріхах, написати теплого листа, уважно вислухати те, як минув день, обійняти перед сном, заглянувши в люблячі очі — це те просте й необхідне, що робить усіх щасливішими.

Тетяна ГУРЛЕВА, науковий співробітник Інституту психології АПН України.