Чи не надто ми розкидаємося двічі Героями

Після навчання в ФЗУ (1937—1938 р.) Амет-хан Султан працював слюсарем. А по закінченні аероклубу був зарахований (13 лютого 1939 року) у знамениту Качинську військову школу льотчиків. 5 березня 1940 р. одержав звання «молодший лейтенант» і відбув у 122-й винищувальний авіаполк Білоруського військового округу. Війна застала льотчика в небі Молдови.

...31 травня 1942 р. Амет-хану на підступах до Ярославля зустрівся «юнкерс». Коли боєприпаси закінчилися, Султан протаранив ворога. То був його перший збитий літак. Він одержав орден Леніна, грамоту Почесного громадянина Ярославля і іменний годинник (тепер у музеї ВС РФ у Москві).

«Мій друг, майор Амет-хан Султан, застосував знаменитий таран. Чи знаєте ви, що таке таран? Це найвища самопожертва льотчика. У 90 випадках з 100 це неминуча загибель...» (Франсуа де Жоффр — французький льотчик полку «Нормандія—Німан»).

Влітку 1942 року він під Сталінградом. Тут збив 6 літаків і одержав другий орден Леніна. Наприкінці 1942 року командувач 8-ї повітряної армії генерал Хрюкін формує 9-й гвардійський винищувальний авіаполк спецпризначення (командир — Л. Шестаков). Полк робив чудеса хоробрості. Амет-хана Султана німці впізнавали здалеку і кричали в ефірі: «Ахтунг! У небі Амет-хан!»

Улітку 1943 року полк вів бої над рікою Міус. Сюди шестаковці прибули на нових американських винищувачах «аерокобра». Амет-хан вилетів на лінію фронту зі своєю ескадрилью. Зустрів групу німецьких бомбардувальників. Ведений Амет-хана, І. Борисов, атакував і збив противника. Але інший німець зайшов йому в хвіст. Амет-хан кинув свій літак на літак ворога і знищив його. Борисов залишився живий. За боєм спостерігав командувач армією Т. Хрюкін. Потім він подарував Амет-хану свій годинник: «За найкрасивіший бій, який я бачив у житті!»

24 серпня 1943 року Амет-хан Султан став Героєм Радянського Союзу, одержав орден Леніна і Золоту Зірку. 31 серпня газета «Правда» цитувала його: «При зустрічі з повітряним противником володій висотою і пам’ятай: хто вище — той перемагає!»

...У квітні 44-го почався наступ в Криму. Після Сталінграда Амет-хан не пам’ятав таких запеклих боїв, які розгорнулися над Севастополем. 10 травня місто звільнили. Настав довгоочікуваний для Амет-хана Султана день. Він уже знав, що батько і мати вижили в окупованому Криму. Командування дозволило капітану відвідати батьків.

У сонячний травневий день група льотчиків його полку на двох машинах приїхала до Алупки. Прийом був гостинний. Мати Амет-хана пригощала офіцерів кримськотатарськими блюдами, батько вином. Уночі льотчики поїхали. Командир полку дозволив Амет-хану погостювати в батьків ще три дні.

...Амет-хан прокинувся, немов від поштовху. Він почув плач матері. Амет-хан вискочив у двір і був вражений: двоє солдат у формі внутрішніх військ тримали за руки його матір, відштовхуючи батька. Амет-хан налетів на солдатів. Вони пояснили, що виконують наказ Сталіна про виселення всіх татар з міста.

Завдяки бойовим заслугам Амет-хана, було дозволено не виселяти його батьків. Вони нібито поїхали до Дагестану, але їх не прийняли, і генерал Хрюкін запропонував Амет-хану відправити батьків у Краснодарський край, на свою батьківщину.

Є інша версія. У ніч з 17 на 18 травня 1944 року, коли виселяли кримських татар, Амет-хан був не вдома, а в полку, і його батьків уже посадили у вагони. Син приїхав на вокзал за декілька хвилин до відправлення ешелону, відшукав батька з матір’ю, забрал їх і відвіз у полк. Там зв’язалися з командувачем армією, попросили допомоги. Сталін дозволив дати спокій батькам Героя. І вони жили в Криму в своєму будинку до самої смерті.

Що тут правда, що вимисел — знають ще не розкриті секретні документи того часу.

Амет-хан не міг погодитися з тим, що весь народ звинуватили в зрадництві. Адже стільки людей його народу воювали з фашистами в Червоній Армії, у партизанах!

Найдивніше, як він не зневірився у справедливості того діла, якому служив.

Тільки через 45 років, 14 листопада 1989 р., Верховна Рада СРСР прийняла декларацію, в якій визнала незаконними і злочинними акти насильницького переселення народів.

... У Східній Пруссії, воюючи у складі 303-ї авіадивізії, він часто йшов на бойові завдання разом з французькими льотчиками з полку «Нормандія—Німан». Французи обожнювали його! Після війни бойові друзі запросили Амет-хана в гості до Франції. На батьківщині його не пустили...

...Останній літак він збив над Берліном. У нагородному листі командир 9-го гвардійського винищувального полку двічі Герой Радянського Союзу В. Лавриненков писав: «Товариш Амет-хан відмінний льотчик-винищувач і по праву вважається радянським асом». 30 червня 1945 р. Амет-хан Султан одержав другу Золоту Зірку й орден Леніна.

Настав мир. Амет-хан вирішив стати льотчиком-випробувачем, і в березні 1946-го подав заяву до підмосковного Льотно-випробного інституту (ЛВІ). Але відповіді не було. І тоді бойовий друг Лавриненков разом з Покришкіним звернулися по допомогу до генерал-полковника Хрюкіна.

Генерал пам’ятав, як наприкінці війни, коли Амет-хана представили до другої Золотої Зірки, деякі штабісти говорили йому, щоб порадив молодому льотчику змінити запис у п’ятому пункті особового листка. Кримські татари тоді були викреслені з історії. Навіть згадування про них було небезпечним. Але Амет-хан у графі національність писав: кримський татарин.

Мабуть, і тут, у ЛВІ, справа застрягла через п’ятий пункт.

Майже через рік, у лютому 1947 року, Амет-хана було зараховано до ЛВІ (у підмосковному місті Жуковський). На початку 50-х років він разом із Сергієм Анохіним, Федором Бурцевим і Петром Казьміним провів серію унікальних випробувань крилатих снарядів — прообразу крилатих ракет великої дальності. Амет-хан піднімав у небо винищувачі, бомбардувальники, транспортні машини, повітряні лайнери аерофлоту. Кожен конструктор хотів, щоб його машину випробував Амет-хан Султан.

Через його руки пройшло більше ста типів літальних апаратів. Він робив воістину унікальну роботу: випробував експериментальний літак НМ-1 (призначений для польотів на висоті більш як 30 000 м на надзвукових швидкостях).

У 1961 році Амет-хан Султан одержав звання «Заслужений льотчик-випробувач СРСР» і орден «Знак Пошани». Він брав участь у радянській космічній програмі. Перш ніж Гагарін й інші піднялися в космос, вони «тренувалися в невагомості» на літаку Ту-16, що пілотував Амет-хан і його колеги.

Ще раніше, у 1953 році, за великий внесок у створення і вдосконалення вітчизняної техніки, Амет-хана було відзначено Державною премією і нагороджено орденом Червоного Прапора, хоча його було представлено до третьої Золотої Зірки. У тому самому році встановили бронзове погруддя в Алупці. Але спочатку погруддя відвезли до Ярославля, потім до Каспійська, а потім до Сталінграда. І кожного разу Амет-хан відмовлявся приїхати на урочисте відкриття погруддя, заявляючи, що його батьківщина — Крим.

Після загибелі Амет-хана погруддя зникло. Друзі й співвітчизники з трудом домоглися, щоб пам’ятник повернули в Алупку.

Наприкінці 60-х у Москві Амет-хан брав участь у русі кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

У складі делегації від імені всіх кримських татар він вручав письмове звернення в ЦК КПРС і радянський уряд з проханням вирішити питання про повернення несправедливо скривдженого народу в рідний край. На початку серпня 1965 року в Кремлі представників кримськотатарського народу приймав Голова Президії ВР СРСР А. Мікоян. Він сказав: «Зрадники були серед усіх народів: росіян, українців, вірменів, татар. Але і герої були серед усіх народів. Я знаю вашого двічі Героя Амет-хана Султана, він працює разом з моїм братом...» (брат А. Мікояна був авіаконструктором, а Амет-хан випробував його літаки. Брат же самого Амет-хана — Імран —справді пішов до німців, оскільки ті запропонували: або розстріляємо батьків, або ти служиш нам. Після війни він відсидів десять років).

Після прийому Мікоян попросив здати доповідь, що було зроблено Ризою Асановим. Наприкінці доповіді стояли прізвища 140 представників кримськотатарського народу, і першим в списку було прізвище Амет-хана Султана. Ці петиції не діяли. А неприємностей Амет-хан собі нажив.

У жовтні 1970 року йому виповнилося 50 років. У Палаці льотчиків зібрався весь цвіт радянської авіації. Дві з половиною години були промови, зачитували привітальні телеграми. А ювіляр зніяковіло посміхався. У слові-відповіді він сказав:

— Я в своєму житті бачив багато важких хвилин, але ці здалися мені найважчими, тому що з ваших промов я зрозумів, яким я маю бути і яким я поки що не став.

Після закінчення офіційної частини з Амет-ханом залишилися найближчі друзі. Запитали, чи не час йому спуститися на грішну землю. На це він відповів притчею, що чув від батька. «Коли старий орел відчуває наближення смерті, він з останніх сил рветься вгору. А потім складає крила і летить каменем на землю. Тому гірські орли вмирають у небі. На землю вони падають уже мертвими...»

Як відзначив Головний маршал авіації Голованов, «загинув легендарний льотчик-винищувач, кримський татарин. Першого Героя йому з трудом дали, другого ж... За ті випробування, які він здійснював, за кожне окремо одержували Героя. А йому не давали... Я думаю, що іншого такого льотчика в нас у країні не було. Звичайно, ні Покришкін, за всієї поваги до нього, ніхто інший з ним не зрівняється».

Двічі Герой Радянського Союзу М. Гареєв: «Амет-хан увійшов у моє життя сміливим соколом, в якого я вчився літати, володарем величезного неба, яке завжди було йому слухняним...»

«Амет-хана, правду кажучи, треба було нагородити третьою «Золотою Зіркою», — говорив П. Кондратьєв, заслужений штурман-випробувач СРСР. — Він її заслужив. Але за бюрократичним розумінням вирішили по-іншому. Утім, зі своїми сімома класами освіти Амет-хан розв’язував завдання, над якими ламали голови дві академії. Любов оточуючих не врятувала його від незаслужених образ. Він прийшов до Криму визволителем, а незабаром удар у спину —виселення кримських татар...».

...Кримські татари почали повертатися, відкрили кімнату-музей Амет-хана Султана при алупкінському Палаці культури. Тоді, 23 лютого 1993 року, Юрій Османов зазначив: «...це чудовий початок. Про Амет-хана ще не сказано всієї правди...».

Османов знав Амет-хана особисто, і нагадав про його громадянську мужність, відсутність якої у людей часто ховається під мундиром. «Мужність і достоїнство пояснюють ту відповідь, яку дав Амет-хан системі, що розтоптала його народ і Батьківщину, і яка намагалася вкрасти у народу його синів, їхні подвиги, щоб ними же зміцнити й облагородити систему насильства. Одним з перших, наприкінці 40-х років, Амет-хан кинув в обличчя системі: «Шукайте свого сина там, де його втратили. Я — син кримськотатарського народу!»

26 квітня 2000 року Президія ВР Криму удостоїла полковника Амет-хана Султана (посмертно) звання «Почесний кримчанин».