Поліні Мойсеївні Санжалевській  із села Олександрівка Мар’їнського району виповнилося 92 роки. На долю бабусі Полі (так з любов’ю називають її у селі) випали нелегкі випробування — сирітство, три голодомори, дві війни. Але вони загартували характер, навчили виживати, допомагаючи іншим. «Радію сьогодні життю», — зізнається моя співрозмовниця. Остання радість — підвищена пенсія для матері-героїні. Адже Поліна Мойсеївна народила сімох дітей (у живих залишилося п’ятеро синів), має одинадцять онуків і дванадцять правнуків.
Маленька Поліна зі старшою сестрою Манею залишилися без матері, жили в дядька. Про один епізод із життя, яке «виховання» було там, баба Поля пригадує: за зірвані до Спаса яблука тітка прив’язала неслухняну дівчинку до лавки. Після цього випадку 16-річна Маня забрала Полю й віддала п’ятирічну сестричку в родину сусідів доглядати за немовлям. Там само працювала й Маня: дівчата були змушені заробляли на життя самі.
Маня розповіла сестрі, що десь у них є батько, який свого часу кинув матір і дівчат, а їхнього старшого брата забрав із собою. Незабаром сестри зустрілися із батьком — він повернувся до рідного села на Черкащині. Поліна Мойсеївна каже, що після цієї зустрічі батько щиро каявся. Завдяки його поверненню сім’я пережила голод і навіть могла допомагати сусідам.
1929 року батько їде на Донеччину, і Поля вирушає з ним. Життя в Мар’їнці починалося нелегко: карткова система, 800 грамів хліба, за яким треба було вистояти чергу. Важка праця на будівництві залізниці в організації під назвою «Стройпуть» не злякала дівчину. «Руки у мене були — самі мозолі, — пригадує моя співрозмовниця. — Взимку довбали землю, вантажили вагони. І чули: «Швидше, швидше, не затримуйте рух!» На роботу йшли у фуфайках, а потім залишалися в жилетках. Працювали до сьомого поту».
До заміжжя в 1938 році Поля три роки трудилася на шахті, де й зустріла свою долю — Миколу Семеновича. 58 років прожили вони в любові і злагоді, разом пережили всі негаразди, виховали дітей. Дев’ять років тому чоловіка не стало. «Братерська любов, взаємовиручка, сімейна традиція збиратися разом на свята — це в нас від батьків. Самі вони освіти не здобули, але нас вивчили», — розповів один із синів — Іван Миколайович.
У сім’ї Санжалевських було заведено, що батько — господар і працює, а мати — берегиня домашнього вогнища. Але в роки війни довелося й Поліні Мойсеївні працювати у трудовій армії. Вижили діти, вижив після складної операції у 1943 році чоловік. На лікування витратили всі заощадження. «Богу молилася й на своє здоров’я сподівалася, — каже жінка. — Родичі допомагали. Тоді склянка меду коштував 110 карбованців, а цукор — 100. Повернула господаря додому — і легше стало».
Готових рецептів довгого життя в Поліни Мойсеївни немає. Хіба що такий: «Я у Бога прошу всім здоров’я. Хочу, щоб онуки жили краще, ніж ми. Щоб країна процвітала. І ще — щоб усе було по-порядному: порядності більше кожному».
Без частування від бабусі Полі ніхто не йде. Пекти пироги і пряники — її улюблене заняття. Таких у магазині не купиш. А мені в дорогу жінка зірвала яблука у своєму саду — квітучому і плодоносному.

Донецька область.