Дорога. Як завжди, не встигаю. Зупиняю на трасі старенький автобус і їду. Потрібно встигнути на шкільний базар накупити своїм хлопцям різного приладдя, зошитів, книжок, квітів.
Закуняв, але перед самісіньким містом прокинувся. У мене дуже крутить ноги. Скоріше за все, буде дощ. Залишилися лічені дні до осені.
Озираюся по боках і роздивляюся пасажирів. Через прохід, на крісло вперед, сидить повна жінка старшого віку зі смуглявим підлітком. Переді мною, за високою спинкою крісла, — чорноволосе дівча. І таке гарнюще: з великими чорними очима, довгими віями та ямочками на щічках. Їй би — віночок на голівку, вишиванку, а фотографії наклеїти на бігборди і підписати: УКРАЇНОЧКА.
Дівча одягнуто в акуратний спортивний костюмчик, через трубочку п’є сік. Жінка привітно посміхається, про щось розпитує її. Дівчинка розповідає, що їде сама з Вінниці в Тульчин. Така увага до дитини насторожує.
— А де твоя мама? — запитує жінка.
— Моя мама померла, — сумно відповідає мала.
— А тато?
— ...Тато став пити горілку, і його задушили бомжі. Мене тоді забрали в школу-інтернат, де я зараз живу, — по-дорослому розповідає дівча. Трохи помовчала, а потім радісно защебетала:
— А скоро буде перший дзвоник, і я піду в перший клас. Нам уже навіть купили портфелики. Кажуть, такі гарні, на застібках, он як у того хлопчика. Вихователька дзвонила до хрещеної і сказала, що в нас уже все є: і форма, і букварики, і кожному дадуть пенал з олівцями, фарбами та ручкою.
Жінка помітила, що я уважно прислухаюся до їхньої розмови, і почала розповідати дівчинці про себе.
— А я — болгарка. Живу теж у Тульчині, іноді торгую на ринку у Вінниці. Мені виходити біля палацу графа Потоцького, ми там недалеко живемо, а ти їдь до автобусної станції.
— Я знаю, — каже розумниця, — нас водили туди купатися на Нестерварський став. Мене зустріне моя вчителька.
Жінка зійшла з хлопцем на своїй зупинці. До автовокзалу залишалися лічені хвилини, і дівчина почала збиратися. Наділа на плечі рюкзак, взяла в руку велику валізу з речами.
— Давай-но, я тобі допоможу, — звертаюся, вона віддала мені валізу. — А що це в тебе в ранці? Він вдвічі більший за тебе.
— Це в мене різне варення: полуничне, малинове, смородинове. Мені хрещена надавала. Я гостювала в неї, тепер повертаюся до школи.
І вона стала розповідати про свою хрещену з благоговінням та любов’ю, наче про казкову фею.
...Вчителька на зупинці не зустріла. Допомагаю нести валізу. На перекресті Настя (так її звати) защебетала: «Тут уже близько. Спасибі вам, тепер я сама донесу». І раптом: «Ой! Дивіться, дивіться — підкова!»
Нахиляється і бере в руки стару, зношену підкову, яку, певне, вимила з узбіччя на дорогу вчорашня злива.
— На щастя! — вигукує і танцює від радості. А потім бере в мене з рук валізу і кладе туди підкову.
— Тобі й так важко, а ти будеш нести ще цю залізяку!
— Ні! Ні! Я обов’язково її заберу... Донесу і повішу в своїй кімнаті. Ви же знаєте: найдена підкова приносить щастя. Правда?
— Так, — погоджуюсь і думаю: «Бери, сонечко. І будь щаслива. Тобі так потрібне це просте людське щастя. Якщо люди не допоможуть, то хай хоч підкова допоможе.»
...Біля брами школи-інтернату стояла Настя і її вчителька, що вибігла зустрічати. Вони махали мені на прощання руками. У правій руці вчительки була валіза з підковою.
Дівчинка вірила, що в неї буде найдобріша і найрозумніша вчителька у світі. Адже довірила їй своє «щастя».
Кирнасівка
Тульчинського району
Вінницької області.
