Подружжя Когутів вивело в люди п’ятьох синів і дочок. А коли рідні діти вже стали на власні крила, Марія Василівна та Василь Михайлович вирішили взяти собі за рідних чужих, знедолених, покинутих батьками.
— Найстаршому Йосипу вже 15 років, найменшенькій Марічечці — три, — каже Марія Василівна. — А Марічечкою її кличемо тому, що має вона ще двох названих сестричок — Марійку та Марічку. Прикро й боляче, та декотрі діти шкільного віку, яких ми взяли до себе, не вміли читати і писати! Їм потрібна окрема підготовка. Цю місію взяла на себе одна з наших дочок — педагог за освітою.
Як починалася історія цього дитбудинку сімейного типу? Спочатку Когути за допомоги Церкви християнської віри євангельської відкрили дитячий притулок «Вефиль» і взяли під свою опіку 12 сиріт. На свої майнові паї подружжя викупило занедбане двоповерхове приміщення їдальні цегельного заводу колишнього колгоспу «Виноградар». Марія Василівна працювала тут бухгалтером, Василь Михайлович — механізатором. Довести споруду до пуття та утримувати притулок і вихованців допоміг пастор общини та очільник місії «Зірка Віфлеєму» Володимир Хрипта. Зручними меблями забезпечив народний депутат України Олександр Кеменяш.
А днями на базі притулку було відкрито дитбудинок сімейного типу. В ньому тепер немало небагато — 22 діток! Десятеро з них отримуватимуть державну допомогу. І не тільки грошову. Навідавшись до цієї родини, віце-прем’єр України Микола Томенко та голова обласної держадміністрації Віктор Балога вручили їй найсучаснішу пральну машину. Були й інші подарунки. Два ящики з іграшками — продукцію ТОВ «Фактор» з Іршави — привіз директор товариства Василь Устич. Колишня вчителька, пенсіонерка, самодіяльна художниця Галина Мельник подарувала свої картини. Ними прикрасили спальні, фойє і коридори будинку.
Подружжя має п’ять гектарів землі, на яких вирощує пшеницю й різну городину. З’явилося кілька вуликів, то ж до столу діти матимуть мед зі своєї міні-пасіки. Оскільки Василь Михайлович — механізатор зі стажем, то Віктор Балога пообіцяв підтримку й технікою. На дітей також працюють: куховарка, медсестра, інші помічники. Уроки музики дають вчителі місцевої школи мистецтв.
— Одне прикро, — ділиться Марія Василівна, — на зарплатню тим, хто допомагає доглядати і виховувати дітей, йдуть благодійницькі кошти, проте і з них платимо податки. Продукції ніякої не виробляємо, бізнесом не займаємося. А ці кошти нашим дітям не зайві. Навіть попри те, що і гарно вдягнуті, і ситі. Ми не скаржимося, але це несправедливо. Бо таких податків не сплачують ті, хто видає зарплатню в конвертах.
Марія Василівна має рацію. Невже держава стане багатшою за рахунок сирітських грошей? Микола Томенко болісно зреагував на цю фразу. Тож є сподівання, що прикрість буде виправлено. А ще він сказав, що такі сімейні дитбудинки вселяють надію, бо малята зростатимуть у дружній родині і все в них складеться добре. Донедавна вони поневірялися вулицями або були полишені матерями-зозулями ще в пологових будинках, а нині живуть під дахом цього привітного дому. Найближчим часом Марія Василівна та Василь Михайлович візьмуть ще кількох сиріт. І стане їх у цьому зігрітому серцями добрих людей будинку 30 — саме стільки він може прийняти.
А поки що батьки віддають усю свою турботу і ніжність цим хлопчикам і дівчаткам. І дітки, особливо меншенькі, наче курчатка, слідують за батьками крок у крок. А Марічечка взагалі не полишала рук своєї нової мами.
— Бо дотепер Марічечка не знала, що то таке — материнські руки, — ледве стримуючи сльози, мовила Марія Василівна. — Не знала цього більшість наших нинішніх синочків і донечок.
До речі, нині на Закарпатті діє  десять дитячих будинків сімейного типу. Найближчим часом, за словами Віктора Балоги, буде відкрито ще сім. Він переконаний, що кожна дитина повинна виховуватися в сім’ї. До слова, кілька років тому його сім’я теж взяла сироту.

Великий Раковець
Іршавського району
Закарпатської області.