Ці дві історії надіслали чотирнадцятирічні брат і сестра Печеноги, напевне, двійнята. Тож і публікуємо їх разом.


«А Барбі зачекає»


На уроці природознавства Оленка була неуважною. Думки постійно поверталися до того похмурого й сумного вечора, коли батько пішов від них. Мама не схотіла жити з татом-алкоголіком. Оленка тоді була у відчаї. Вона дивилася вслід батькові через вікно і махала йому на прощання худенькою ручкою...
Поки дівчина думала про своє, на парті з’явився аркуш паперу, який уже встигла роздати учителька.
— А зараз прошу написати на папірці  тих, у кого неповна сім’я.
— Як це? — поцікавилась Оленка у сусіда.
— От якщо у тебе немає батька чи мами, це вже — неповна сім’я, — розтлумачив Петрик з третьої парти.
Дівчина замислилася, глянула на аркуш і важко зітхнула. З того часу Оленка стала мріяти, як же зробити свою сім’ю «повною».
Одного разу гардеробниця тітка Маша, якій дівчинка допомагала після уроків, розповіла, що є спеціальна лікарня, де лікують схильних до пияцтва. «А де вона?» — поцікавилася Оленка. І тітка Маша розповіла, як туди доїхати.
І ось дівчинка вже біля дверей наркодиспансера. «А ти що тут робиш?» — здивувався суворий чоловік у білому халаті. Оленка не розгубилася: «Я хочу вилікувати батька». «Он як, — посміхнувся він. — Ну заходь...»
Тепер Оленка сушила голову над тим, де взяти грошей на лікування. Мама казала, що до зарплати ще далеко. Хіба що Оленчина шкатулка, в котру дівчинка складала гроші на ляльку Барбі, допоможе...
Оленка знала, де шукати батька: часто бачила його біля пивного бару, що на ринку. От і цього разу відшукала його і одразу ж спитала: «Тату, а може, мама каже правду, і ти й справді більше любиш горілку, ніж мене?» «Ну що ти?!» — зніяковів батько. «Тоді йдемо зі мною!» — рішуче відповіла донька і взяла батька за руку.
Тато і лікар говорили дуже довго, Оленка навіть почала вже хвилюватися. Та ось вони вийшли. «Не знаю, — вагався батько, — чи вийде в мене...» Лікар глянув на Оленку: «Все буде гаразд, адже ви он яку доньку маєте!». «Так, — наче підтвердила Оленка, — я ось і гроші принесла». Вона витягла з кишені старого пальта чималу жменьку монет. І додала: «А Барбі зачекає».


Юлія ПЕЧЕНОГА.


«Бо в мене геть немає часу!..»


Сергійко навчається в п’ятому класі. Спокійний, невисокий на зріст хлопчик з білявим волоссям. Любить на перервах читати книжки і розглядати машинки. Та останнім часом хлопчик став мовчазний і невеселий. Учора отримав двійку з алгебри, яку так любить. І засмутився ще більше. Але не через острах, що його лаятимуть удома. Навпаки.
Удома рідко згадують, що треба поцікавитися успіхами сина. Батько завжди приходить пізно. У нього бізнес. Матері також ніколи. У неї теж власна фірма. Тут не тільки про навчання, а й про цікавіші речі — похід до зоопарку чи прогулянки до лісу — можна не нагадувати.
Сергійко сидить біля вікна, яке виходить у двір, і спостерігає. Як же він заздрить своєму сусідові, у котрого крім нього, ще є дві сестрички і один братик. Як же весело в їхій квартирці!
Того понеділка Сергійко вирішив не йти до школи. Надягнув рюкзачка і попростував на залізничну станцію. Йому було байдуже, куди їхати. Отож зайшов до вагона і, примостившись біля вікна, дивився на дорогу, де вже закінчилося його місто.
На ранок опинився в Києві, де він колись так мріяв побувати. Цілий день блукав, голодний, вулицями столиці, доки міліцейський патруль не зацікавився ним.
У дитячому розподільнику були добрі вихователі. Вони ніяк не могли збагнути, чому цей спокійний, гарно вдягнений хлопчик пішов з дому. Сергійко й сам не міг пояснити, чому він тут. Адже у нього були батьки, окрема кімната, комп’ютер...
Марії Петрівні, виховательці розподільника, частенько доводилося розмовляти по телефону з батьками дітей, які потрапили до притулку з вулиці. Вона звикла чути у відповідь схвильовані голоси й бачити сльози рідних, що забирали дітей. Але цього разу вона була розгублена. Коли зателефонувала до Сергійкового дому, аби запросити батьків приїхати за сином, слухавку взяла мама. Почувши про те, що її сина «виловили» аж у столиці, жінка відповіла: «Знайшовся Сергійко? Я дуже рада. Але чи не могли б ви привезти його додому? За квиток гроші ми вам повернемо! Бо в мене геть немає часу!»


Вадим ПЕЧЕНОГА.


Каменець-Подільський
Хмельницька область.