Була весела літня днина. На небі посміхалося сонечко, радісно співали пташки. Маленька Наталочка сиділа на балконі, лузала насіння соняшника і кидала його горобцям, які зграйками злітались до неї. Дівчинка навмисне кидала насіння все ближче і ближче до ніг, щоб відчути шелест крил, пухнасте тепло. Але ноги її лежали мертвими колодами: холодні, чужі й неслухняні. Інколи їй здавалося, що хтось навмисне закував їх міцними ланцюгами і ніщо не звільнить їх. Так, чудес не буває. Але раптом... оте Боже пташеня, сівши їй на ноги, зарадить її біді? Окрім того, п’ятирічна Наталя розуміла: кращого товариства, як оті горобці, сонечко та привітний вітерець, у неї не буде. Не буде, доки не повернеться з роботи додому мама, сестричка й татусь. І так день у день, з ранку до вечора вона наодинці із своїми дитячими думками очікувала рідних.

Улітку, коли всі йшли з дому, Наталка виповзала на балкон і до вечора проводила там свій день. Звідти вона навчилася слухати і на відстані відчувати дитячий сміх і сльози, була заочно знайома з усіма   хлопчиками і дівчатками їхнього двору. А вони навіть не здогадувалися, що на балконі третього поверху живе маленька сусідка, яка уважно спостерігає за ними, їхніми розвагами, що вона така ж весела й бешкетлива, проте... нерухома.
Скрипнули двері. То, мабуть, прийшла матуся, вона завжди поспішає до своєї донечки. Наталочка поповзла до передпокою, їй так хотілося привітатися з матусею. Але мама чомусь стояла бліда-бліда, трималася за серце і щось шепотіла. Не сказавши й слова, вона впала, мов підкошена. Сталося щось страшне. Наталя ще нічого не розуміла. Покликала маму раз, вдруге. Злякавшись моторошної тиші, дівча заплакало. Чіпляючись рученятами за двері, вигинаючись усім тілом, вона поповзла до балкона, до людей.
Знову рипнули двері. Крізь пелену сліз Наталя почула зойк сестри. Опритомнівши, сестра зателефонувала до лікарні, але врятувати маму лікарі не змогли.
...Відтоді, як поховали матір, Наталчині оченята, прозорі, як вранішня роса, потемніли, помутніли. Горе розчинилося в їх блакиті. А душа її, що була в світлому платтячку, одягнулася в сіру ряднину з чорною дірою біля серця. Дитячій душі, що була готова до злету, до пізнання світу, ніби підрізали крильця, і вона забилася на землі підранком. Почалося доросле життя — самотність.
Після смерті матері батько так і не оговтався від горя. Щовечора, прийшовши з роботи, ні з ким не розмовляючи, падав на ліжко і засинав, стогнучи й схлипуючи від важких сновидінь. 20-річна сестра взяла турботи про сім’ю на свої тендітні плечі й весь час розмірковувала: де взяти грошей на операцію Наталі? Де знайти роботу?.. Тут таких коштів не заробити. Треба їхати на заробітки за кордон.
Так Наталя залишилася з батьком, який замкнувся в собі, почав випивати, мало розмовляв, приходив з роботи пізно. Дівчинка навчилась одягатись, слідкувати за собою, їсти. Все, що інші робили запросто, їй вдавалося з великими труднощами.
Якось батько прийшов з роботи сумний і напідпитку. Пригорнув донечку до себе, поцілував і вручив їй новісіньку ляльку. Тужна посмішка торкнулась його губ. А через тиждень він раптово помер. Наталочка розуміла: він любив її, любив маму. Розуміла вона і тих людей, які відвідували її, приносили щось попоїсти. Винувато посміхаючись, Наталка дякувала їм за жалість і доброту.
Минуло п’ять років. Сестра повернулася додому. Закінчилася страшна розлука. Наталю повезли на лікування. Не обійшлось без операцій. Але — о, радість! — Наталя почала повільно пересуватися кімнатою, тримаючись за стіну. Це була велика перемога і лікарів, і дівчини.
У цієї історії більш-менш щасливий кінець. Але який же важкий шлях мали пройти дві сестрички, щоб бути разом і заробити на одужання!.. Чому українцям, яким вкрай необхідні гроші на невідкладну операцію, житло чи навчання  дітей, доводиться їхати за кордон? Коли ж на нашій багатій і родючій українській землі, де живе талановитий і працелюбний народ, все змінеться на краще?


Ілля Сiдельський, учень 9 класу.

Літературна студія «Джерельце».


Кам’янець-Подільський
Хмельницької області.