Столичну публіку, що статечно гуляє недільним Хрещатиком, здивувати складно. І коли молода людина в смугастому строї упевнено позначила ланцюгами чималеньку імпровізовану арену, особливого ажіотажу не виникло. Але вистава почалася — і від бажаючих подивитися шоу стало тісно.
Олександр Шимко (на знімку) виробляв дивовижні трюки: заковтував надувну кулю завдовжки метр, жонглював булавами і палаючими смолоскипами, перетворював однодоларові купюри на стодоларові, з мішком на голові катався на моноциклі (одноколісному велосипеді), примудрився пролізти крізь тенісну ракетку, руками переполовинив звичайний перекидний календар (якщо думаєте, що це легко, — спробуйте) і... надув звичайнісіньку грілку, куплену напередодні в аптеці. Грілка уподібнилася повітряній кулі і, не витримавши протистояння із Сашиними легенями, луснула. А глядачі із захватом і здивуванням в очах знову зааплодували.
Але трюк із ланцюгами перевершив усі сподівання. Спочатку двоє бажаючих зв’язали одягненому в гамівну сорочку артисту рукава за спиною. Потім обмотали ланцюгами загальною довжиною 18 метрів і для більшої надійності закріпили їх замками... Але вже через декілька хвилин немислимих рухів тіла Олександр був вільний!

Як йому це вдалося? Про це 29-літній артист змовчав. Але розповів не менш захоплюючу історію. З’ясувалося, що Олександр — американець. А до Києва приїхав на декілька місяців: у відпустку (батьків із сестричкою провідати) і на імпровізовані гастролі (Сашко вже «засвітився» у розважальних передачах на декількох  центральних телеканалах України). Він не мислить і дня свого життя без фокусів і трюків, вистав і захоплених очей глядачів. Але ще якихось шість років тому він був звичайним учителем фізкультури, нашим співвітчизником, і ні про що таке циркове, тим паче закордонне, навіть не думав.
Пан чи пропав?
Та якось молодша сестра Аня (перекладач за освітою) принесла додому бланки імміграційної лотереї США «green card» і вмовила всю родину заповнити їх. За іронією долі виграв Олександр. Утім, спочатку для кожного, хто вирушає на постійне місце проживання до іншої країни, грань між «виграв» і «програв» дуже тонка і спірна.
Сашко з дитинства займався спортом, і на момент від’їзду закінчував столичний інститут фізкультури й учителював у школі. Робота не надто оплачувана, але працювати з дітьми йому подобалося. Хоча підробляти й допомагати батькам Сашко почав ще в класі восьмому: вирощував і продавав рибок на пташиному ринку, дресирував собак.
Що ж придбав, переїхавши до Північної Кароліни? А ось це питання перші 11 місяців йому ліпше було не ставити... Тому що працювати доводилося на двох-трьох роботах: прибирав магазини, мив туалети в ресторані. Спав не більше чотирьох годин на добу. «Усім нашим спочатку важко! — поділився Сашко. — Без машини і знання мови світить тільки така робота. Ось коли я пошкодував, що свого часу не вивчив англійської, незважаючи на вмовляння мами, викладача англійської!»
Через рік купив машину і знайшов у сусідньому штаті (Південній Кароліні) легшу роботу — робити копії на ксероксі. Робота — не бий лежачого — на кнопку натискати: старт, стоп, старт, стоп. І так — 8 годин на день. Уже на третій місяць від монотонності й безглуздості того, що відбувалося, хотілося застрелитися. «Думав, збожеволію!»

Щоб не збожеволіти

Олександр згадав своє давнє захоплення — фокуси і трюки, які показував ще українським школярам. Американським друзям сподобалося. Вони й умовили майбутнього Коперфільда показати своє вміння перехожим на вулиці. Якось у вихідний Сашко поїхав до Чарльстона — курортного містечка, котре чимось нагадує Одесу, де на відміну від інших міст люди ще ходять пішки. Зробивши 15-хвилинне шоу, він звернувся до перехожих: «Іf you lіked my show — let my hat know» («Якщо сподобалося — розкошелюйтеся!» — вільний переклад). Підрахувавши улов — аж 28 доларів! — зрадів. Зробив ще декілька шоу. Додому він повернувся з чітким планом дій на майбутнє.
Пропрацювавши три роки «на копіях» (саме там він тренувався розривати стоси паперу: нігті відшаровувалися і пальці кровоточили — зате тепер навіть телефонний довідник у півтори тисячі сторінок розірвати може!) і відшліфувавши цілком пристойне шоу, Олександр задумав... якщо і не підкорити, то хоча б зачепитися в головному фінансовому центрі країни. Після чергової поїздки до Києва за порадою батька Олександр зупинився на тиждень у друзів у Нью-Йорку. Шість днів він показував своє шоу на вулицях. Пробував улаштуватися в ресторани і клуби. Даремно: ніхто без рекомендації брати не хотів.
А останнього дня Сашкові зробив зауваження один містер, що гуляв із собачкою: не так, мовляв, жонглюєте, молодий чоловіче. «Я самоучка!» — відрекомендував себе Сашко. «А чи не хоче талановитий самоучка попрацювати у Нью-Йоркському цирку?» — зненацька запропонував співрозмовник. І назвався: Олександр Слауготний з Прибалтики, артист із сорокалітнім стажем. Саме за його рекомендацією Сашка запросили на співбесіду до Національного циркового проекту. Через півроку Олександр приїхав, показав своє шоу і став артистом цирку.

Треба працювати на себе

Тепер Сашко живе в Нью-Джерсі, неподалік Нью-Йорка. Їх мандрівний цирк запрошують у різні міста, до різних глядачів:   працюють і в школах, і у в’язницях. Щодня — тренування (кропітке вдосконалювання техніки та ілюзій) і виступи (іспити на профпридатність та артистичність). Він упевнений: якщо постарається — освоїть будь-який, навіть найвражаючий трюк, здолає будь-яку перешкоду. Уже подумує відкрити власну компанію «з виробництва розваг». «Працювати треба на себе!» — це теж непоганий принцип.
— Зараз я вже спокійний за себе і за своє майбутнє, — каже Олександр. — У США до всіх іммігрантів ставляться як до людей третього сорту. Але якщо людина довела, що чогось варта, її поважатимуть.
— І наскільки близька тепер «американська мрія»?
— У кожного вона своя. Для одних — це одержувати багато грошей і водночас ледарювати все життя. Моя мрія — мати гарну сім’ю, будинок біля річки... й улюблену справу. Я щасливий, що моє хобі стало професією!
— Невже в Україні не знайдеться місця для гарного фокусника?
— Я відчуваю себе українцем: за стилем життя, світосприйманням. І я досить часто запитую себе: де жити далі, будувати кар’єру,   створювати сім’ю?.. Поки що планую пускати коріння в Штатах. Америка дала мені багато життєвих уроків. Навчила виживати, коли грошей немає навіть на продукти. Звичайно, не останню роль грає і фінансовий бік: там моя професія — поки що більш хлібне заняття, ніж в Україні.