Цю історію розповіла мені вчителька Білопільської середньої школи Надія Устимівна Ковбій, в якої я вчився ще до Великої Вітчизняної війни.
Трапилося це в 1918 році. Один селянин на ім’я Бойко Степан Іванович, який був родом із села Білопілля Київської губернії (тепер це Вінниччина), поїхав у справах кіньми за 20 кілометрів, у Бердичів. Здолавши половину шляху, біля села Закутинці на узбіччі дороги побачив сповите немовля. Спочатку Степан Іванович розгубився: що робити? Подумавши, взяв маля з собою. У Бердичеві Бойко розшукав дитячий притулок і віддав дитину туди. Коли повернувся додому і розповів про свою пригоду дружині, то отримав від неї «на горіхи». Вилаяла чоловіка, що не привіз хлопчика додому. Адже родина бездітна, то й був би він за сина...
Минуло багато років. Подружжя Бойків уже й забуло цю історію. Але після війни приїхав у село Білопілля молодий полковник з дружиною і двома дітьми. Почав розпитувати сільчан: де хата Бойка Степана Івановича. Йому показали. І вся родина зайшла на подвір’я. Баба з дідом здивувалися, питають: до кого ви прийшли? А молодий полковник розповідає, що він довго шукав своїх батьків і нарешті знайшов. Дід з бабою спантеличені: ніколи дітей не мали. І тільки по довгій розмові з’ясувалося, що хлопчика, якого три десятки років тому Степан Іванович віддав до Бердичівського притулку, записали на його прізвище — Бойком Іваном Степановичем. Він виріс, закінчив військове училище, став офіцером Червоної Армії, одружився. На фронті кілька разів був поранений і нагороджений бойовими орденами і медалями. І все життя мріяв знайти батьків.
Так молоді й старі Бойки знайшли одне одного, порозумілися і... стали ріднею.
Надіслав Микола ЧИШКУН, інвалід Великої Вітчизняної війни.
Львів.
