«Олексій з війни повернувся!»
Той день, мабуть, не забуду ніколи. Мій дідусь Олексій Васильович Заброда, який працював лісником в Ігнатпільському лісництві, що в Овруцькому районі на Житомирщині, взяв мене, маленьку, із собою в ліс. Він перевіряв, як лісокультурниці садять дерева. Тут нас і застав обід. Бригада жінок та ми з дідусем розташувалися просто на землі, кожен витягнув свого «сидора».
— Це тобі від зайчика, як слухняній дівчинці, — умовляв мене взяти пляшку з молоком дідусь. На природі все смачніше, тож всі мали добрий апетит. Жінки жартували. А я, закінчивши трапезу, обняла дідуся за шию, на що одна з лісокультурниць зауважила:
— І чому ти біля нього трешся? Він же тобі нерідний...
Жарти враз стихли. «Ну і язик у тебе, Варко!» — відреагували жінки.
А я тим часом набрала жменю піску й сипонула ним в обличчя злої жінки, а потім і в її їжу з криком: «Неправда, мій дідусь рідний!». А потім довго плакала. Жінки почали мене втішати: мовляв, не вір, це тьотя так пожартувала.
Звідки мені, тоді п’ятирічній дівчинці, було знати, що та жінка сказала правду? Бо скільки був живий мій дідусь, я ніколи не відчувала, що він мені нерідний. Пригадую, як батьки привезли нас на літо в село. Вони будували хату, тому рахували кожну копійку. Я давно виросла із сандалів, великому пальчикові було затісно, тож мама зробила більшою дірку для нього. Я весь час спотикалася. Дідусь подивився на це і сказав бабі: «Пішли, Ганно, у магазин. Дітей одягти і взути потрібно».
Я дуже пишалася дідусем, бо його поважали у селі. До того ж він був фронтовиком, мав бойові нагороди, серед яких — медаль «За відвагу!». У 1942-му, коли йому виповнилося вісімнадцять, із далекого сибірського села Михайлівка Корніловського району Омської області його призвали на фронт. Спішно, за кілька місяців пройшовши курси спеціалістів польових кабельних ліній — телефоністів, у листопаді 1942-го єфрейтор Заброда вже воював у складі 442-го гвардійського мінометного дивізіону, тобто на знаменитих «катюшах», які наводили жах на фашистів. Визволяв Румунію, Угорщину... По війні служив на Житомирщині, де познайомився й одружився з моєю бабусею, яка на той час була вдовою фронтовика. Виховував мою маму-сироту, дуже любив нас, своїх онуків.
Мені розповідали, що у своє рідне село Михайлівку дідусь потрапив лише через вісімнадцять років після війни, бо жили бідно — відбудовувалися, тож не було грошей на квиток. Тоді його брати і сестри, які одразу після Перемоги повернулися з фронту в рідне сибірське село, зустрічали гостя зі слізьми:
— Наш Олексій з війни повернувся...
Лише після того, як дідусь відійшов у вічність, бабуся призналася, що він справді був мені нерідним. А не казала раніше про це, бо жаліла мою дитячу психіку — надто любила я дідуся Заброду.
Чи знайду твою могилу?
Можете уявити мій стан. Тоді в мені, жінці, яка мала дорослого сина, боролися суперечливі почуття: з одного боку, чи не буде зрадою пам’яті людини, яка все своє життя присвятила нам, доньці та онукам загиблого фронтовика, коли я розпочну пошук могили рідного дідуся? З другого, розмірковувала я, якби був живий рідний мамин батько, то і він любив би нас не менше. Мені захотілося більше дізнатися про нього.
Бабуся розповіла, що мій рідний дідусь Гусар Петро Мусійович виховувався в дитячому будинку, працював у кар’єрі, був гарним сім’янином. На фронт пішов з першого дня війни. Тоді його донечці Валі (моїй мамі) було лише три роки. Але з війни не повернувся.
У Книзі пам’яті України (Житомирська область, том 8-й, стор. 110) читаю: «Гусар Петро Мусійович, 1911 р. н., Ігнатпіль, українець, робітник, лейтенант, загинув у травні 1944 року. Похований у селі Домбровецьке Варшавського воєводства. Польща». Оце і все. В архіві Овруцького райвійськкомату, куди я звернулася, нічого нового до цього не додали, пояснивши тим, що під час відступу радянських військ архіви були знищені. Тому порадили через військкомат за місцем мого проживання по детальнішу інформацію звернутися із запитом у Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації, що в місті Подольску Московської області.
Рівненський облвійськкомат на моє прохання ще 15 листопада 2004 року зробив такий запит у Центральний архів МО Російської Федерації (вихідний №133—ГП), але досі відповіді я не одержала. Щоправда, у військкоматі попередили, що відповіді з Подольська чекають інколи рік...
29 жовтня торік я написала лист ще й до Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку. Лист адресувала генеральному консулу Войцеху Галонзці. Розповіла свою життєву історію, попросила допомогти з’ясувати, чи є у селі Домбровецьке Варшавського воєводства могила мого дідуся, який у травні 1944 року загинув там.
Більше місяця чекала відповіді. Навіть телефонувала пану консулу. І 16 грудня я одержала відповідь за підписом віце-консула Кшиштофа Чухрити, у якій він зауважив, що «до компетенції Генерального консульства Республіки Польща в Україні не належить питання... встановлення місць поховань». Щоправда, в цій відповіді я прочитала й таке: «На жаль, наші пошуки не дали позитивного результату. На території Мазовецького воєводства (колишнє Варшавське) немає містечка з такою назвою. У населених пунктах з подібними назвами (а таких є понад десять — Домброва, Домбрувка, Нова Домброва, Домброве, Домбровіца) немає поховань радянських воїнів часів Другої світової війни».
Отже, пошуки зайшли у глухий кут. Хто все-таки помилився: укладачі Книги пам’яті, назвавши неправильно місце поховання Гусара Петра Мусійовича, чи працівники консульства? Розставити всі крапки над «і» могла б відповідь із Подольського центрального архіву, але її чекаю ось уже дев’ятий місяць.
На жаль, мрія вклонитися могилі мого загиблого дідуся-фронтовика в день 60-річчя Перемоги не справдилася. Звичайно, свого пошуку не залишу, але прикро, що в ньому постійно натикаюся на стіну байдужості. Коли почула, що консульство допомагає лише громадянам Польщі, згадала, як мій батько (на жаль, уже покійний) шістнадцять років доглядав за могилою зовсім чужих нам поляків, родичів яких насильно виселили за сталінського режиму з Рівненщини. Для цього він долав десяток кілометрів. Згадалось також, як у Гощанському районі на Рівненщині торік звели обеліск на місці знищеного фашистами польського села Борщівка. То чому мені, онуці того, хто визволяв Польщу від фашистів і поліг на цій землі, доводиться чути подібне?
Сподіваюся, що все-таки знайду могилу свого дідуся. Дуже хоче дожити до цього дня і моя 85-річна бабця.
Рівне.
