Якось від шанованого чоловіка почув, що він знайомий із нащадком відомого українського князівського роду Глинських. Так це чи ні, пересвідчитися не вдалося. Але тема цікава, адже рід Глинських зароджувався і розцвітав у середньому Подніпров’ї, себто у наших краях. З другого боку, вважається, ніби майже вся княжа верства середньовічної України давно щезла з громадського і політичного життя.

Правнук Мамая


...Коли внук відомого хана Мамая Лекса (інтерпретація імені Олександр) подався під владну руку Великого князя Литовського Вітовта, то куди його посадив би могутній правитель, як не в благодатні місця південної Київщини та Полтавщини? Тобто в небезпечне порубіжжя із завжди вируючим Степом. Литва завжди опиралася на місцеву людність у вирішенні своїх стратегічних завдань, а тут кипчацькі виходці майже дома — в Лісостепу.
Багаті води Орелі, Самари, Ворскли, Інгулу, Інгульця та Південного Бугу, не кажучи вже про Дніпро, дарували в надлишку рибу, водоплавну птицю. Пущі Холодного Яру та Чорнолісся — звіра, будівельну і паливну деревину, борть. А численні балки — розкішні пасовища та ґрунти, які лише чекали дбайливих людських рук. Знав мудрий Вітовт, що за такі багатства поселенці будуть горою стояти. Тому й обмережив свої володіння укріпленими замками, в одному з яких — Гебердієвому Розі — посадив згаданого Мамаєвича Лексу, котрий управляв жалуваного даниною аж до смерті 1387 року.
У цій місцевості є безліч виходів на поверхню різних глин, це й дало назви багатьом довколишнім поселенням — Глинськ, Глиняне, Глинище тощо. Отже, уже син Лекси Іван став першим князем Глинським, як власник кількох містечок під назвою Глинськ, розташованих у цих краях. Проте не виключено, що рід виділявся смаглявістю і тому отримав саме таке прізвисько, а поселення одержали найменування вже за власником. Але як там не є, рід почався із князя Івана — правнука Мамая і ханівни Чингісханових коренів Бердибеківни.


Від Івана до Михайла


Князь Іван народився орієнтовно в 1375 році, в 90-ті одружився з княжною Анастасією Данилівною із дому Острозьких. Вони дали трьох синів — Бориса, Федора і Семена, котрі започаткували три галузки роду Глинських: Дашковичів, Домонтовичів, Путивльських — і залишили помітний слід в історії України та інших держав. Можливо, сім’я мала і дочок, але жіноча лінія не залишила згадок у документальних джерелах.
Князь Іван поліг у великій битві 1399 року при гирлі Ворскли, напроти Гебердієвого Рогу (сучасне село Деріївка на Дніпрі). Як відомо, Вітовт Литовський зазнав тут розгрому від татарського воєначальника Едигея. Тоді загинув цвіт литовського лицарства.
Стародавні хроніки зафіксували понад шістдесят представників розгалуженого клану. Кожен із них так чи інакше відмітився документально, але кілька особистостей склали, так би мовити, дошку пошани на загальному тлі. Насамперед це ті, хто спромігся до урядових кар’єр: Григорій Борисович Глинський — овруцький намісник у 1496—1503 роках; Іван Борисович Глинський-Великий — чернігівський намісник (1490—1496); Іван Львович Глинський-Мамай — київський воєвода (1505—1507); Василь Дашкович — черкаський намісник (1504—1507); Богдан Федорович Глинський — путивльський, а перед цим черкаський намісник Великого князя Литовського.
Чільне місце серед родичів посів Михайло Львович Глинський. Народився не раніше 1470 року. Досить юним князь Михайло поїхав на Захід по науку. Його батько, Лев Борисович Глинський-Сліпий, не скупився на освіту молодшому синові, намагався через верхівку Великого князівства Литовського ввести парубка до елітних верств Європи. Потуги увінчалися успіхом. Молодого княжича визнали австрійські придворні кола. Курси військової справи, юриспруденції, етики, філософії, історії, мов губка, увібрала зацікавлена пам’ять. Максиміліан мав підстави пишатися успіхами свого протеже. Якийсь час Михайло вдосконалював набуте у Дрездені в саксонського курфюрста Альбрехта. Закордонна служба змусила відвідати Голландію, Іспанію, Італію. І всюди знаходилася пожива для розуму.


В епоху війн та авантюр


У цей час, 1492 року, Великим князем Литовським стає Олександр Ягелон. Князівство переживає важкі часи. Войовнича Москва безперервно відкушує територію, озброївшись великодержавними гаслами «Москва — третій Рим», «Москва — збирач усіх Руських земель» тощо. Фундатор московського імперського мислення Іван ІІІ не соромиться спекулювати релігійними почуттями і своїх, і чужих підданих. Навіть родинні зв’язки й обов’язки кладе на олтар експансійного руху Москви, видавши доньку Олену за Олександра Литовського. Шлюб, за задумом східного політика, повинен ще більше розколоти суспільство стратегічного противника, допомогти перебрати важелі управління до своїх рук.
Недавно виникле з допомогою Литви Кримське ханство змінює орієнтацію політичних уподобань у бік могутньої Османської імперії. По Україні розбишакують ординські загони. Мало не щорічний величезний ясир знелюднює південні землі Великого князівства Литовського.
Опинившись у загрозливому становищі, Олександр почав гарячково шукати вихід. Одним із напрямів його потуг стало насичення владної команди молодим, енергійним, освіченим, у чомусь навіть авантюрним, елементом. Михайло Глинський якнайкраще відповідав потребам великокнязівської влади. Досить швидко із середини 1490-х років він стає одним із чільних політиків ВКЛ. Часто очолює литовське військо у різних збройних кампаніях.
Князь Михайло досягає уряду «маршалка дворного» — міністра двору і начальника двірської гвардії. До того ж, без огляду на європейський лоск та католицьке віросповідання, Глинський залишався вірним українству. Тож не дивно, що українська партія побачила в ньому свого вождя — талановитого, впливового, певного. Молодий урядовець також опирається на земляків, а найперше, на численних родичів та свояків.


Чому вони пішли з дому


Блискуча кар’єра Глинського і його українофільство розворушили заздрість та політичний спротив старшого литовського панства. Доходило до замахів на життя князя Михайла. Але навіть відверті вороги змушені були оцінювати його за заслугами: «Князь Глинський — чоловік сміливий, визначних здібностей, тілом кріпкий, а в небезпеках відважний, великих можливостей і високої вдачі людина».


Ненавиділи, однак поважали!


І ось, майже одночасно, помирають доброзичливець Михайлів Олександр Литовський та його антагоніст Іван ІІІ. Престолами Литви і Москви опановують відповідно Жиґмонт та Василій ІІІ. Стосунки з новим Великим князем Литовським, нацькованим ворогами, не склалися, і Глинський зважується на виступ під українськими гаслами. Він зноситься з Москвою і закликає її на поміч. Берестейщина, Житомирщина, Київщина, деякі інші області охоплені заворушеннями. Князь Михайло сватається до вдови князя Семена Слуцького Анастасії, щоб закріпити династичні права на Київ, але невдало. До того ж вичерпався матеріальний ресурс. Населення повелося помірковано. Повстання за-хлинулося, кампанія відокремлення від Литви, почавшись восени 1507 року, через рік закінчилося виїздом майже всього роду Глинських та їхніх однодумців до Московії. Тоді покинули рідні терени князі Друцькі, Одинцевичі, Жижемські; панство — Козловські, Дрожджі, Хребтовичі, Іващенцевичі, Єльці, Келбовські.


Що, синку, помогли тобі твої московити?


Як завжди, внутрішні конфлікти у будь-якій країні радо сприймаються експансіоністами із-за рубежа, які з готовністю встряють, де смаленим пахне, для розширення найменших щілин у державному моноліті сусіда. Період, про який мовиться, не став винятком. Відслідкувавши сепаратистські устремління Глинських, Москва вмить запропонувала незадоволеним пряника у вигляді Смоленщини. Мовляв, усе вам буде, чого забажаєте, якщо підете в наші братські обійми. Долучила до конкретних обіцянок загальні цяцянки про слов’янську єдність та спільну православну віру. І Михайло Глинський із соратниками купився. Це була перша, але, на жаль, не остання фатальна помилка українського політикуму в стосунках із московитами. Смоленщину князь Михайло не одержав, а натомість загримів за в’язничні мури, де й марнував віку аж до заміжжя своєї шістнадцятилітньої племінниці Олени Василівни. Молода княжна майже одночасно повторила долю своєї ровесниці Роксолани, щоправда, на московський штиб і набагато трагічніше, ставши Великою княгинею Московською. Зрештою підкорила найвищий державний щабель, чого ніколи не мала Роксолана.


* * *


Князь Михайло ще повернувся у велику політику. Пережив Василя ІІІ, але потрапив у немилість до рідної племінниці, коли та стала регентшею при малолітньому синові, майбутньому цареві Московському Іванові ІV Грозному. Спроби вплинути на перебіг подій та звичаї, що панували в княжих палатах, закінчилися новим ув’язненням і голодною смертю в 1534 році.
Михайло Львович Дородний, як ще прозивали Глинського, і його дружина, уроджена княжна Оболенська, залишили єдиного сина Василя, котрий закінчив життєвий шлях 1565 року бездітним, замкнувши гілку князя Михайла. Щодо інших представників цього розгалуженого роду, таких, як Остап Дашкович і згадана Олена Глинська, то вони заслуговують окремої розповіді.
Така ось історія творилася п’ятсот літ тому над Дніпром та в околицях. І впадає у вічі, що тодішні рухи, ідеї, людські долі не дуже різняться від сьогоднішніх українських перипетій.
Чи не так?


Леонід БАГАЦЬКИЙ, краєзнавець.


Кіровоград.