Ця любовна і водночас комедійна історія сталася з моїм знайомим Іваном Юрійовичем ще за радянських часів. Працював він тоді на керівній посаді й одного разу поїхав до столиці на конференцію. Там зустрів однокурсника Миколу Івановича, якого не бачив зі студентської лави.
Після закінчення нудних доповідей і виступів друзі знайшли затишне кафе. Замовили столик. Попиваючи каву й міцніші напої, поринули спогадами у минуле. Згадали студентське життя, поділилися враженнями від сьогодення...
А за сусіднім столиком сиділи за пляшкою «Шампанського» дві симпатичні жіночки — Люба й Олена.
Декілька виразних поглядів, запрошення на танок і невдовзі всі четверо сиділи разом. Та не встигли випити й по келиху, як заклад уже зачиняли, тож вирішили продовжити спілкування на квартирі Олени. Вона мешкала неподалік, а чоловік саме був на змаганнях — чи то з класичної, чи то з вільної боротьби.
Іван Юрійович попередив свого водія, що буде в такій-то квартирі й наказав чекати біля під’їзду.
Перехилили знову по чарці-другій, і забурлила кров.
Першою взяла ініціативу в свої руки Люба. Вона запропонувала Миколі Івановичу «послухати музику» у спальні.
Іван Юрійович тим часом почав залицятися до Олени.
Аж тут пролунав дзвінок у двері.
— Невже мій чемпіон повернувся? — перелякалася господарка квартири.
Іван Юрійович, у якого кожна частинка тіла тремтіла, як у зайця перед вовком у мультику «Ну, постривай», схопивши пальто, кинувся до спальні, пірнув під ковдру до Миколи й Люби, і пошепки повідомив про небезпеку. Завмерши, всі троє чекали, що буде далі?
Раптом відчинилися двері, клацнув вимикач і з’явилася Олена. Криво посміхаючись, кинула:
— Іди! Там твій водій прийшов...
Застібаючи пальто, Іван вийшов до вітальні.
Клацаючи зубами і постукуючи нога об ногу водій жалібно прохрипів:
— Іване Юрійовичу, чи скоро поїдемо додому? На вулиці мороз, а в машині пальне закінчується...
Відпочинок було зіпсовано. Випадкові «закохані», навіть не обмінявшись телефонами, швидко і назавжди покинули одне одного.

Бориспіль
Київської області.