Юрко не любив засиджуватися вдома. Сяк-так підготує уроки — і мерщій на вулицю. Чого тільки мати не робила, щоб утримати його. Копійку до копійки складала, піаніно купила, у музичну школу віддала. Але сина все одно тягло на вулицю.
«Юрка часом не бачили?» — це запитання доводилося чути від Галини Михайлівни не раз. Але того вечора, схоже, трапилося щось серйозне. Де тільки не ходила Юркова мати: підвали будинків обшукала, до його однокласників заходила. Але повернулася додому ні з чим. Сон обминав десятою дорогою. Думала, згадувала, аналізувала.
Усе в її сімейному житті починалося добре. Чоловік працював у конструкторському бюро  та заробляв небагато. Коли б не Юрко, забрала б свої речі й повернулась до матері. Але синові було весело з батьком. Увечері вони сідали на підлогу, заслану недорогим килимом, будували з кубиків фортецю, за якою ховалися герої батькових казок. Утім, одного разу чоловік не витримав: за те, що дружина «дістала його докорами», він «провчив» її так, що мало не здалося. За це й потрапив до місць, далеких від домівки та рідного сина.
Галина з Юрком залишилися удвох. Коли син був меншим, усе йшло добре. Але відтоді, як пішов до школи, вона мало не щодня навідувалася туди. У присутності вчительки та однокласників Галина ще якось стримувалася. Але вдома із паском у руках виховувала, як уміла. Варто їй було почути, що син викинув у школі якогось коника, — била. Відчуття неминучого покарання вкарбовувалося в Юрковій свідомості. Одержавши погану оцінку, той боявся повертатися додому...
— От у Кольки порядок: батько на роботі, мати вдома... Весело у них. А тут завжди сам, як палець, — поділився якось хлопець зі мною. Тоді ж я і розпитав Юру про день, коли його шукала мати.
Почалося з уроку математики. Смикав дівчаток за коси. Вигнали з класу. На вулиці біля зупинки міського транспорту заховав у кущах портфеля і скочив у розчинені двері автобуса (хлопець здавна мріяв стати шофером). Катався довго. Зійшов, коли вже на вулицях світили ліхтарі. Розшукав схованку. Але портфеля там не знайшов — хтось поцупив.
Довго вештався поміж будинків, стежив за вікнами, через які у нічний морок просочувалося яскраве світло. Дошкуляв вітер, запускаючи свої пазури під легеньку нейлонову курточку. Нарешті остання лампочка погасла.
«Йти чи не йти додому?» — вкотре подумки запитував себе. Раптом коло ніг побачив кошеня і дуже зрадів. Батарея парового опалення на майданчику третього поверху була ледь теплою. Юрко підстелив під себе шмат картону, що валявся неподалік, пригорнув кошеня й міцно заснув.
— Вставай, хлопче, ранок уже, — хтось смикав його за куртку. — Ти чий, де живеш?
Крізь мереживо сну спочатку не второпав, що то чужий, не мамин голос. Жіночі руки куйовдили неслухняну чуприну, і Юркові відразу стало радісно. Отже, все обійшлося. Мама на нього не гнівається. Вона приготує йому смачний сніданок, випровадить до школи.
— Чув, про що тебе запитую? — перед ним стояла незнайома жінка.
...Вранці в двері подзвонили. Жінка тримала за руку оббрьоханого з ніг до голови Юрка.
«Де ж ти був, Юро? Я всеньку ніч місця собі не знаходжу. Чого тільки не передумала!»
«Нічого зі мною не сталося. Не ночував удома — то й що?» — зухвало відповів син. Через хвилину він уже міцно спав. А мати сиділа поряд і думала: щось не гаразд із вихованням. Але що?