Васько повертався зі школи знервований. Зранку заспав, не поснідав. Полегшено зітхнув тільки на останньому уроці: з невиконаними домашніми завданнями пронесло. А сюрприз чекав його перед самим дзвінком.

Літераторка Наталя Василівна на прізвисько Жізель загадала твір на тему «Перше побачення моїх батьків». А писати твори Васько не любив — капець! До речі, Жізель колись дорікнула йому, що такого слова в словнику немає. Василь не полінувався зазирнути у великий словник вагою п’ять з половиною кілограмів — і знайшов це слово. Відтоді Жізель Василівна не прощала «панові Василю» жодних дрібниць. Хлопець читав, завчав напам’ять, але більше семи балів не мав. І це було для нього справжнє лихо! Адже мама з татом, які за кордоном заробляють гроші, щоб їхній синочок мав змогу навчатися в університеті, пообіцяли: якщо добре закінчить школу, то візьмуть його на літо до самої Італії. Заради улюбленого «Мілана» й Андрія Шевченка (батько обіцяв повести на матч) Васько забув і карате, і комп’ютер. Не блукав навіть в Інтернеті — вчився.

Як потопаючий хапається за соломинку, так і Васько з благальним поглядом питає: «А що ж мені робити? Батьки в Італії...». Та Жізель миттю розгадала хід конем і сказала: «Вдома бабуся й дідусь, напиши про їхнє перше побачення». Васько не відступав: «Вони вже старі,   все забули». Жізель переможно посміхнулася й відправила в нокаут: «Заради онука нехай пригадають».

Удома Василько (так звертається до нього бабуся, бо в хаті ще є дід Вася, і обидва вони Миколайовичі) ум’яв дві миски капусняку, чим дуже порадував бабу Галю. А потім видав: «Бабусю, ви пам’ятаєте своє перше побачення?»

Баба Галя подивилася на нього з лукавинкою і запитала:

— А ти часом не закохався? Збираєшся на своє перше побачення?

— Ні! — злякане Васькове «ні» виказало те, що юний пан уже собі взяв у голову ім’я однокласниці Валі, про яку змалечку чув від мами «Невісточка наша!». — Просто Наталя Василівна нам задала написати твір про перше побачення батьків. А я мушу писати про вас.

— Ну, зачекай-но.

У Василькову кімнату бабуся зайшла з невідомою білою папкою і нагадала онукові, що і вона, і дід — будівельники. І справді, гуляючи з дідом, Васько не раз чув: і цей будинок ми будували, і той... Але історію про кінотеатр почув уперше.

— Після школи я одразу пішла у ПМК-4 на роботу. Саме тоді в місті будували кінотеатр до 150-річчя Тараса Шевченка (довоєнний знищили німці). Молоді було на будівництві багато. Свого Васю я виокремила зразу (високий, з гарною усмішкою, світлим чубом і пшеничними вусами; от тільки очей не розгледіла: боялася дивитися). Обідати брали із собою. Що то молодість! Повсідаємося під липою: сміх, пісні. Вася любив розповідати дівчатам душевні історії про долі дівочі. А ми не вірили, що то з творів Тараса. Я зі школи знала «Катерину», «Наймичку», «Гайдамаки», дуже любила «Лілею», «Русалку». А Вася переказував і читав напам’ять «Хустину», «У тієї Катерини», «Княжну», «Титарівну», «Петруся». Але одного разу я спитала, чи писав Тарас вірші про жінок, яких любив. І, проводжаючи мене додому, Вася розповів про Оксану Коваленко, і Варвару Рєпніну, і Ганну Закревську, й Піунову, й Ликеру Полусмакову. 

А перше справжнє побачення у нас було, коли відкривали збудований кінотеатр і будівельників запросили на цю подію. Я й досі бережу ці запрошення і посвідчення про те, що в 18-му ряду місця 9 і 10 — наші на все життя. Коли в залі згасло світло і з’явилися кадри з фільму про поета, Василь узяв у свою мозолисту руку мою. І не випустив її аж до дому. Досі відчуваю тепло його руки... І гадаю, що саме Шевченко поєднав нас своїми творами.

Бабця дістає з білої папки і показує Василькові запрошення й посвідчення, що вони мають право ходити на сеанси о 21-й годині безплатно.

— Забула сказати, що твій тато частенько користувався цим посвідченням...

Пізно увечері, забираючи з рук сонного Василька Тарасів «Кобзар», відкритий на вірші «Ми вкупочці колись росли», бабця Галя вимкнула в онуковій кімнаті світло.

...Класна викликала діда Васю до школи. Жізель, Васько й дідусь утрьох зайшли до кабінету директорки. Наталя Василівна поклала Васильків зошит і чекала виверження вулкана, бо написала під твором: «Вигадка», «Фантазія», «Нежиттєво», а Василько синім чорнилом перекреслив і написав: «А дзуськи!». Уважно читаючи твір, дід Вася усміхався, кректав і чухав потилицю. А потім, показуючи пальцем на червону рецензію вчительки, відповів: «А дзуськи!». Тоді встав, забрав онука і вийшов із кабінету.

...Було свято 8 Березня. Василько запросив у школу бабусю (мама ж в Італії). Пішли втрьох. Василько і дід Вася читали присутнім свої улюблені Шевченкові твори. А Наталя Василівна все хвалила Василька: мовляв, він виправився, став слухняним, учора навіть не втік із культпоходу в кінотеатр. Наче виправдовувалася перед дідом Васею. Хіба ж Наталя Василівна знала, що Васько першим увірвався в зал, усівся на місце 9 у 18-му ряду й погукав... Валю, «невісточку». І вона прийшла. Це фантазія? А дзуськи! Ось його рука знайшла у темряві її руку. І не відпускає...

Р. S. Імена героїв реальні, події — також!

Василь ПАСТУШИНА (16 років).

Бар Вінницької області.