Прибравши рідну могилку, звернула увагу на літню пані, що тихо схлипувала біля сусіднього горбочка. На пам’ятнику — портрет жінки із сумними очима.
— Сестра? — запитую.
— Ні. Моя подруга Вірочка, — відповіла незнайомка. — Нас і справді в молодості сестрами вважали. Приїхала от до неї з Москви, щоб повинитися. Та, на жаль, не встигла.
Ми з Галиною Олексіївною пішли на зупинку автобуса. Дорогою вона розповіла мені свою сумну історію. Кілька років тому Віра Микитівна приїхала до Москви на тиждень: вирішити свої проблеми, поспілкуватися з подругою дитинства, котру дуже давно не бачила. Зупинилася в гостинної Галини Олексіївни — вона нещодавно овдовіла і тепер жила одна в двокімнатній квартирі. Разом гуляли по Москві, відвідали мавзолей Леніна, їздили на цвинтар на могилу подруги, потім — на Поклонну гору.
А ввечері дивилися фотографії і поринали у спогади. Віра в останній вечір напередодні від’їзду збирала речі, а Галина пішла прийняти ванну. Вийшла розшаріла з тугим рушниковим вузлом на голові й запитала:
— Віро, ти не бачила мою каблучку, я її на холодильник поклала?
— Ні, Галю, не бачила. Та я й на кухню не заходила, весь час у кімнаті була, речі складала.
— А куди ж вона ділася?
У той нещасливий вечір вони вдвох ретельно оглянули всю кухню, заглянули в найпотаємніші куточки, але пам’ятну каблучку немов корова язиком злизала. Дуже Галина засмутилася. І не тому, що каблучка дорога, з маленьким діамантиком. А тому що — це сімейна реліквія, подарунок чоловіка. Не менше засмутилася й Віра — чи жарт, на неї падає підозра, що взяла перстенчик. Подруги розставалися, як чужі. І після того випадку жодного телефонного дзвоника, жодного листа. А торік син умовив Галину Олексіївну з’їхатися: самій, мовляв, у її віці важко жити, та і його родині в старій «хрущовці» затісно. Тож через кілька місяців знайшли обмін на гарний приватний будинок у місті, з великим садом. У день переїзду, коли вантажники винесли з кухні холодильник, у Галини Олексіївни серце обірвалося — в злежаному пилу, що скопичився під холодильником, блиснуло алмазне вічко. Заповітний перстенчик, який вона вважала загубленим (чи вкраденим — тепер це неважливо), знайшовся. Але радості вона не відчула. Відразу кинулася до телефону, щоб Вірі зателефонувати. На протилежному кінці дроту чоловічий голос відповів, що Віра Микитівна в лікарні лежить з інфарктом. І тоді Галина вирішила їхати до Криму.
— Тільки не встигла я сказати Вірочці «вибач» за мимоволі нанесену образу, — зітхнула Галина Олексіївна, — завтра їду. А в голові одна думка: «Чи не я її в могилу підштовхнула?»
Севастополь, Крим.
