Килинка вже декілька днів наче на крилах літала: бабуся повідомила, що на них обох чекає великий сюрприз! А от який — навідріз відмовилася й натякнути. Дівчинка і допитувалася, і підлизувалася, але бабуся, немов партизан, мовчала. Лише тихцем утерла сльозу і вийшла з кімнати. А Килинці — сиди й думай. Може, нам кошенятко принесуть або бабуся купить хом’ячка? Ні, не схоже. Тоді прийде передача від мами? Так, напевне: вона ж дзвонила нещодавно!
Мама дівчинки останні п’ять років працювала за кордоном, але щомісяця телефонувала і передавала донечці різні подарунки: іграшки, одяг, взуття. А Килинку виховувала бабуся — найкращий друг і порадниця.
Дівчинка прокинулася від якогось галасу, що було чутно з кухні, і стрімголов (ото вже цікава Варвара!) побігла туди. «Килинко!!! — кинулася до неї якась жінка. — Донечко, ти не впізнаєш мене?» — запитала незнайомка. Вона плакала, ніжно пригортаючи до себе дитину, а та великими переляканими очима дивилася на бабусю. «А хто ви?» — нарешті спитала мала. Гостя з тремтінням у голосі почала щось пояснювати, але дитя продовжувало горнутися до бабусі і вперто шепотіло крізь сльози: «Ні, моя мама в Італії».
До першого класу Килинку привела бабуся. Дівчинка потай дуже переживала і, дивлячись на мам і тат своїх однолітків, трохи соромилася своєї згорбленої з паличкою старої бабусі. Тепер же її до школи водила висока струнка красуня з білявим волоссям, котру бабуся називала Килинчиною мамою. Але дівчинка все одно соромилася... Стара вже і благала, і плакала, і сварила малу, але слово «мама» так просто не вимовиш. А справжню маму її маленьке сердечко пригадати не могло.
Якось недільного вечора бабусю із серцевим нападом забрала «швидка». Щодня бігала Килинка до лікарні. Та бабусі ставало дедалі гірше. Одного разу, не встигнувши прочинити двері палати, дівчинка почула розмову. «Досі не називає мамою?» «Ні, — зітхнув голос у відповідь. — Так Оксаною Петрівною і кличе». «От лихо, що його робити?»
...У порожньому коридорі лікарні маленьке дівча сиділо на стільчику і міркувало: «Бабуся така хвора, а я примушую її страждати ще більше. Я повинна називати її мамою. Повинна...» Килина встала і рішуче потягла на себе ручку дверей. «Мамо!» — пролунав дзвінкий голосок на все відділення. Бабуся раптом сіла в ліжку: «Ти чуєш, Оксанко?» І дівчинці здалося, що на якусь мить навіть зморшки зникли з бабусиного обличчя.
Хтозна, як скоро дитина буде промовляти це дуже важливе слово без гіркого присмаку самотності й образи. Шкода, що взагалі деяким дітям доводиться так довго тримати його всередині свого маленького сердечка.
Вікторія БОБРОВА (17 років).
Літературна студія «Джерельце».
Кам’янець-Подільський
Хмельницької області.
