Днями в колонній залі столичної мерії, напевне, вперше в історії нашої держави, вшановували одиноких татусів, які самі виховують дітей. Звісно, не всіх, а тільки тих, хто переміг у міському конкурсі. Враховували багато чинників: вік тата (до 35 років), його успіхи у вихованні нащадка, а дитини — у навчанні, творчості, науці, спорті тощо. Особливу увагу звернули і на наявність у конкурсантів таких рис, як працьовитість, доброзичливість, впевненість у собі. Не останню роль відіграли і матеріально-житлові умови: чи вміють члени родин підтримувати порядок, створювати затишок та господарювати у власній оселі.
За витримку і відповідальне ставлення до виховання дітей, за віру у власні сили і навіть мужність десятеро татусів отримали премії та подяки київського міського голови.
Проте під час урочистостей і концерту на честь переможців не полишало відчуття певного гендерного дисонансу. Так, підвищувати роль і статус татусів у родині, заохочувати їх до виховання дітей, підтримувати неповні родини — вкрай необхідно. Адже чоловіки не з доброго дива стають одинокими татусями (втім, як і жінки рідко прагнуть у лави матерів-одиначок)... Історія кожного з них налічує чимало сумних сторінок. Але під час спілкування з переможцями так і не почула жодної сентенції на кшталт «я винятковий, героїчний батько». Навпаки, кожен, здивовано знизував плечима, запевняв: «А як інакше? Адже це моє дитя! Як може батько покинути напризволяще власну дитину?»
До теми свідомого батьківства, яка сьогодні визнана однією з найактуальніших в українському суспільстві, ми ще обов’язково повернемося. Пропонуємо і нашим читачам залучитися до дискусії.
