Усі дороги кудись ведуть. Одні — до храму, інші — до прірви. Ця дорога вела в минуле — у спогади про землю, на якій я ніколи не був. Вичовгана тисячами ніг, стара бруківка зникала у воді. Дністер байдуже пропливав над нею, а вона уперто сунулася вниз, у колишнє міжгір’я, до містечка, що опинилося на дні велетенського водосховища. Дорога в нікуди...
Він стояв по коліна у воді, відчуваючи босими ногами округле каміння. Погляд великих чорних очей намагався втримати хистку розмиту картину підводної стежки. Прабатьківщина... Там, на річковому дні, колись стояв будинок його батьків. Там його дідусь колись запалював суботні свічки і читав молитви, а мама, п’ятирічна дівчинка, безтурботно бавилася з однолітками-українцями. Він же народився за тисячу кілометрів від цього місця, в Ашдоді, серед пальм і піску, біля моря й давньої історії Ізраїлю. Але з материнським молоком передалися йому щемливі спогади про зелені дністровські пагорби, про весняне повітря, насичене запахом бузку та вишень, про ласкаву й щедру землю, де міг би народитися і він.
Міг би... Якби не безглуздя війни. Якби не жорстокість окупантів. Якби не той страшний день, що став останнім для сотень євреїв не лише Старої Ушиці, Рункошева, Бакоти. Якби не йшла спустілими вулицями колона приречених. Якби не пролунали одночасно залпи і зойки... Його рідних прихистили сусіди, в яких теж були діти — аж п’ятеро. Два роки, ризикуючи власним життям, вони оберігали життя інших, ділилися шматком хліба і надією. Повоєнні потрясіння навіки розлучили рятівників та врятованих, розкидали в різні світи...
Але він приїхав. Приїхав із дому — додому. Приїхав по грудку землі, що роками снилася його дідусеві й матері. І, врешті, марилася йому самому. Він міг би побачити саме містечко. Якби чиєсь непродумане рішення не призвело до побудови дамби і водосховища. Якби не опинилися під водою десятки сіл. Якби не було безжально зруйновано осередки людської пам’яті й любові, історії та культури. Міг би...
Очі стомилися споглядати примарну дорогу. Вона колихалася, розмивалася, зникала у хвилях. На серці було сумно. Нічого не залишилося, лише оця дорога спогадів. Він вийшов на берег і подивився навколо. Час повертатись. І вже стоячи на горі поблизу Лисківець, він раптом побачив те, за чим, напевно, і приїхав сюди. Над хвилями стримів... хрест. Наче чиясь рука в останньому пориві піднесла до неба і німий докір, і щире благання, і вічну надію.
Затоплена, але не знищена церква. Далекі, але незабутні роки. Різні, але близькі долі. Страшна, але наша історія. І він — молодий ізраїльтянин з українським корінням — прошепотів, дивлячись на християнський храм: «Бог єдиний».
Олексій СТАХ, 14 років.
Літературна студія «Джерельце».
Кам’янець-Подільський
Хмельницької області.
