«Дивіться! Вона усміхається — маму впізнала!» — захоплено вигукнула мама, схилившись над колискою з Марійкою.
Ще б пак! — ображено подумав семирічний Вовчик. — Адже моя сестричка не перший день бачить маму... Дивні ці дорослі! Сестричка усміхнулася — і вони радіють такій дрібниці. Та я, коли вчора ввечері дивився «Каламбур», не просто усміхався — я реготав на весь дім. Але батьки не зраділи, а насварили мене за те, що здійняв галас... Або ще випадок. Прийшли ми в гості до тьоті Клави. Вона запрошує: «Заходьте й почувайтеся, як удома!» Я одразу до вітальні, вхопив вазочку з цукерками, влігся на канапу, ввімкнув телик і кличу тата, бо якраз наша улюблена команда грала. А тато мені суворо: «Володимире, злізь негайно. Постав вазочку на стіл, вимкни телевізор і поводься пристойно!»
Пам’ятаю, коли я був ще зовсім малий, мені весь час набридали: «Ану скажи це, скажи те...» А тільки-но навчився говорити як слід — так уже з претензіями: «А чому б тобі, синку, трохи не помовчати?» А коли я йшов до першого класу, дідусь казав: «З першою п’ятіркою приходь до мене, влаштуємо свято». Та тільки-но я прибіг із п’ятіркою порадувати старенького, він наче відрізав: «Знайшов чим хвалитися! Якби ти 10 або 11 балів одержав — інша справа!» А я йому у відповідь нагадав казку про золоту рибку. Там баба теж ніяк не могла визначитись: то одне їй подавай, то інше. А залишилася біля розколотих ночов. Просто й зрозуміло.
Однак це не тільки в моїй родині такі непорозуміння. Наша сусідка тьотя Іра теж не знає, чого хоче. Ще місяць тому не могла дочекатися, коли її однорічний Сашко ходитиме. А тепер жаліється: лізе всюди, спокою нема. А варто хлопчикові годинку тихо посидіти, вона зразу ж у паніку: щось дитина надто млява — чи, бува, не захворіла?..
От і зрозумій цих дорослих!
Вовчин монолог записала Катерина КопанЄва, 13 років. Літературна студія «Джерельце».
Кам’янець-Подільський
Хмельницької області.
