Перше враження від того, що відбувалося в одному із залів столичного Будинку вчителя: підлітки грають в парламентаріїв. Соціальна служба «Центр правової освіти дітей і молоді», яка виступила організатором засідання громадської ради дитячих прав «Ми прагнемо бути почутими», скликала делегатів (понад сімдесят лідерів шкільного самоврядування) і запросила психологів та експертів з Управління освіти та науки, Міського центру соціальних служб для молоді, Кримінальної міліції Києва та інших поважних організацій і служб.
Та якщо не зважати на «дорослий офіціоз» (раду очолив такий-то, слово такому-то, порядок денний, обговорення, рішення зборів...), делегати дитячих прав порушують проблеми зовсім не дитячі. Наприклад, того дня говорили про порушення прав дітей та молоді... з боку батьків.
Тільки не думайте, що «добрі дяді й тьоті» зібрали активістів шкіл, аби розтлумачити їм їхні права. Ні, чи не в кожному класі є стенд із відповідною Конвенцією ООН — і свої права підлітки знають краще за будь-кого! Принаймні коли пролунало запитання: «чиї батьки свято дотримуються ваших прав?», з 70 делегатів лише двоє підняли руки.
Утім, у поняття «права людини» кожен вкладає свій зміст. Одного обурюють «обмеження» його права спілкуватися з друзями і вживати солодощі. Другого — «що його поступили не в той вуз». П’ятеро з присутніх вважають, що розлучення батьків порушує право дитини на сім’ю. Але, попри деяку плутанину в поняттях, всі погодилися, що найтяжчим злочином проти дітей є фізичне насилля, сексуальні домагання та використовування неповнолітніх для заробітку грошей.
Ця доволі складна тема, наче снігова брила, порушила величезний шар проблем. Говорили про те, що «стерильне» виховання — не тотожне поняттю «люблю», а діти — це не власність батьків, а... власність і цінність держави.
Говорили, що без конфліктів у родині не буває, але будь-яке протистояння (образи, ревнощі, агресію) необхідно обговорювати разом, чітко й адекватно висловлюючи свої думки, уважно й толерантно ставлячись до чужих. До речі, 77 відсотків родин зберегли тоталітарні відносини, а партнерський дух — велика рідкість.
Говорили також про моральні та фізичні покарання, про першопричини потягу до насильства у дорослої людини і про зміни у психіці маленької жертви. Вона не тільки страждає психологічно (від почуття провини, втрати самоповаги, депресій), а й переймає соціальну естафету насильства (хто сильніший — той і правий) і надалі грає за цими жорсткими правилами. З цього замкненого кола вирватися важко.
Особливо зацікавив підлітків кримінальний аспект сімейних конфліктів. «Чи несуть відповідальність батьки і вчителі, якщо дівчина-підліток вдалася до спроби самогубства?» «Хто захистить дитину, якщо після вітчимового «виховання» залишилися тільки «легкі тілесні ушкодження» (тобто справу вирішуватимуть через суд), а дитина і вітчим продовжують жити під одним дахом?». На ці та інші не менш складні запитання відповідали експерти. Також вони нагадали, що насильство, якщо його не зупинити, множиться у геометричній прогресії, і в жодному разі не треба замовчувати проблему («це ж мої батьки, вони виправляться») і в разі необхідності звертатися за телефонами: 02 (міліція) або 451-5-451 (телефон довіри).
P. S. А ще делегати громадської ради вирішили написати звернення до батьків, в якому пояснили б своє бачення етичних правил у ставленні до дітей. І постановили зачитати звернення на кожних батьківських зборах у школах міста... Від імені газети «Голос України» та всіх батьків, у кого ростуть такі розумні й ініціативні діти, я внесла невеличку пропозицію. Хай одним з пунктів звернення буде: «Шановні наші батьки! Ми, ваші діти, не лише нагадуємо вам про права дітей. Ми обіцяємо не забувати і про наші обов’язки. А найголовніше, ми пам’ятаємо про те, що ви також маєте права. На відпочинок, на повагу честі і гідності. І право пишатися своєю дитиною».