У столітньому корпусі суконної фабрики, що в Дунаївцях, вивчають швейну справу і мріють бути модельєрами півтори сотні дівчат
Їх, випускниць філіалу Хмельницького професійного ліцею сфери послуг, ще під час практики сватають на роботу швейні підприємства, бронюють робочі місця. Бо навчають тут не тільки рівної строчки, а й творчості та майстерності. Усе це оцінили замовники. Тож юні швеї і опановують професію, і заробляють кошти.
Оксана Цимбалюк, Оксана Притула, Валентина Войткова та директор Павло Герасимов, весь колектив цього навчального закладу покладають на вихованок великі надії, вірять, що кожна з них матиме від подальшої роботи таке само задоволення, як і від творчого навчання.
Оксана Цимбалюк показує улюблений «кабінет» — царство майбутніх модельєрів. Уявіть, він притулився у вузенькому переході між будівлями, де труби опалювальної системи є головним елементом приміщення. Дівчата прикрасили їх «спіраллю» із залишків тканини, завішали своїми витворами — вийшла галерея. Тут і костюмерна, і заняття творчих гуртків, і місце обміну дівочими секретами та зізнаннями, і кімната психологічного розвантажування...
Оксана — як голка, вихованки — різнобарвні нитки, завжди за нею вслід. Розповідає, що в її родині професійних швачок не було. Мама на дозвіллі вибивала голкою килими, вишивала. Прикрасити дім власними руками — золоте правило родини. Якось Оксана віднайшла серед старих речей рушник. Ніби звичайний, а придивилася — справжня авторська робота. На полотні — наречена, наречений, напої-наїдки, всіляке хатнє начиння, і кожна річ вишита з таким непідробним гумором! З’ясувалося, що авторкою є бабуся, яка створила цей оберіг до власного весілля в 1946 році, по війні, за нестатків і незагоєних втрат. І Оксана замість того, щоб вчитися на ветлікаря, вступила до інституту побутового обслуговування. А цей рушник став дороговказом: хоч як тяжко, а треба творити, вірити, вселяти надію.
Я потрапила в училище на показ «Весна—літо-2005», справжнє дефіле, за всіма правилами салонів. От тільки подіуму в колишній «суконці» немає, тож довелося тимчасово перегородити коридор та декорувати його. Чимало ексклюзивних суконь створено із залишків тканин, котрі віддали дівчатам у сусідньому ательє. Тетяні Ткачук її складна у виконанні сукня приснилася. Як не допомогти втілити модель в життя?! А Мирослава Халаїм — «золоті ручки» — інструктує подруг поруч із вчителькою.
Бути модельєром мріє донечка Оксани, яка завершила показ колекції костюмом, придуманим мамою. Мала помічниця — співавтор знаменитих Оксаниних витинанок та писанок, які побували не на одній виставці...
Усе нібито чудово в філії ліцею. Та все ж таки бентежить: чому таланти виховують у таких примітивних умовах. Чому зароблені своєю працею кошти юні швачки мають віддавати комунальникам — «Дунаєвецьким тепломережам». А ті навіть не дозволяють встановити лічильник, щоб знати: скільки спожито, стільки й платити. А не оплачувати, як нині, «за того хлопця» — в середньому. Здається, якби держава хоч трохи підтримала ліцеїсток, то і навчальне приміщення не тулилося б у вузенькому коридорчику з трубами... Це шлях від «суконки» до кутюр.
Хмельницька область.
