Розкажи мені хто-небудь цю першоквітневу історію — сумніваюся, що повірила б. Але оскільки побувала в ній головним персонажем — знаю: такі пригоди відбуваються з нами передусім для того, щоб навчити нас вірити. Вірити в удачу, у свій шанс і, хоч трохи, у справедливість на цьому світі.
...Цей першоквітневий день обіцяв стати особливим уже тому, що ранковим потягом з Москви мав повернутися додому чоловік. З хвилини його від’їзду, протягом двох місяців, сім’я жила цим днем, цією зустріччю. Довгоочікуваний дзвоник у двері розбудив усю родину.
«Тато приїхав!» — першою підхопилася молодшенька Юлька. І вже через секунду обидві доньки наввипередки побігли відчиняти двері, а Анатолій з радісною посмішкою на обличчі обіймав нас, повислих на його шиї і невимовно щасливих.
І от обмурзані шоколадом дівчатка в нічних сорочках сидять на колінах у татка, у будинку панує пожвавлення, всі обмінюються новинами. Родина нарешті разом, повертатися до буденних тем — говорити про гроші. Але ж саме вони стали і причиною, і метою цих поїздок.
Нарешті діти заспокоїлися і вляглися досипати. На годиннику ще сьома ранку. Настав час дорослих тем. «Заробили непогано», — сказав вочевидь задоволений поїздкою Толик і поліз у кишеню куртки. І раптом вираз обличчя його різко змінився: «Грошей немає!!! Я точно пам’ятаю, що вони були в кишені, коли ми вийшли з потяга!» — в його голосі домінували вже розпач і обурення.
Толик знову обшарив усі кишені. Грошей не було. Зателефонував напарнику Кості, з яким разом їхав. «Може, випали в автобусі, коли ти діставав сигарети?», — припустив той.
Потопаючий хапається за соломину. І ми схопилися за це припущення, бо свідомість геть-чисто відмовлялася упокоритися з тим, що два місяці роботи пішли марно. Я набрала номер автовокзалу. Мені відповіли, що автобус Воздвиженськ—Шостка, на якому Анатолій з Костянтином добиралися додому, буде повертатися назад хвилин через десять. Ми з чоловіком накинули куртки і вибігли на зупинку. «От тобі і першоквітневий прикольчик», — саркастично вимовив чоловік. Ми стояли на безлюдній зупинці, як «тополі на Плющисі»: не бачилися два місяця, а розмовляти не хотілося. Та й про що говорити? Те, що сталося, було настільки безглуздим, що на душі в обох було препаршиво.
Ось і автобус! Коли ми туди ввійшли, то побачили, що майже всі сидячі місця в ньому були зайняті. Я сказала водієві, начебто ми загубили паспорт, а Толік пройшов у салон. На «його» місці тепер сиділа бабуся в окулярах з товстими лінзами. Внизу, майже на проході, стояв великий плетений кошик, прикритий зверху лляним рушником. Очі бабусі розширилися майже до розмірів оправи, коли Толік нахилився і підняв чималеньку пачку згорнутих удвічі зелених купюр, які до цього мирно лежали біля кошика.
Ми стрілою вилетіли з автобуса, крикнувши шоферові «спасибі», і все ще не вірячи у своє щастя. Але «зелені» в кишені приємно зігрівали руку, і життя раптом стало таке прекрасне! «Оце прикольчик!» — вже зовсім іншим голосом вигукнув чоловік. А через п’ять хвилин ми навперебій розповідали Кості про нашу пригоду.
— Ніколи б не повірив, що таке може бути. Значить, удача з вами, друзі, — вислухавши нас, констатував він. — Це треба відзначити! За удачу!
P. S. Першого квітня зазвичай розповідають неймовірні історії. А я розповіла справжню, бо вже не раз переконувалася в тому, що життя підносить нам такі сюрпризи і розіграші — захочеш — не придумаєш. А вірити чи ні, вирішуйте самі.
Сумська область.
