Мешканка старовинного Острога Ганна Давидівна Прокопчук багато пережила на своєму віку. І лише 32 роки відпрацювавши в медицині та вийшовши на пенсію, жінка взялася за перо, щоб зафіксувати найважливіші події, які пережила її родина. Каже, що все це пише для наступних представників родини. Вже готові розповіді про пережитий сім’єю голодомор; про батька, Давида Дем’яновича Філонюка, репресованого за сталінських часів і реабілітованого лише 1991 року; про брата Афанасія, який воював на фронтах Великої Вітчизняної війни і помер від тяжких ран.
Одну із хронік Ганна Давидівна присвятила своєму синові Володимирові Прокопчуку.
— У нашій родині всі чоловіки мужні. І мій син Володимир такий само, інакше не обрав би настільки ризиковану професію — сапера, — розповідає пенсіонерка. — Хоч як відмовляла його, він все одно вступив до Кам’янець-Подільського вищого військового інженерного командного училища. Щойно закінчив його, одержав лейтенантські зірочки, як був направлений до складу обмеженого контингенту військ в Афганістані. У листах писав, що у нього все гаразд. А я плакала і плакала, бо знала: син береже моє серце. Бо як може бути «гаразд» на війні, де гинуть люди?
Володимир Прокопчук кожну втрату бойових друзів переживав дуже тяжко. Пам’ятає до дрібниць березневий день 1983-го, коли колона рухалась до Файзабада:
— Везли продукти і пальне до частини, що там дислокувалася. Як звичайно, попереду колони — БТР із саперами, адже міни на афганських дорогах були звичним явищем. Зупинилися — хлопці помітили саморобний фугас. Доки сапери радились, як його знешкодити, пролунав потужний вибух: то один із солдатів спробував знешкодити фугас, не врахувавши, що саморобний замикач дуже небезпечний, бо неможливо передбачити, коли і як він спрацює. Того дня похоронки пішли у три українські родини...
А взагалі взвод інженерного полку, яким командував лейтенант Володимир Прокопчук, забезпечував безперебійний рух колон і транспорту через перевали Черікар, Саланг. Моджахеди постійно полювали за саперами, оскільки без них піхота й кроку не могла ступити по афганській землі. Володимир брав участь у двадцяти бойових операціях, під час однієї із них, у 1984 році, був поранений.
Після Афганістану підполковник Володимир Прокопчук, як, мабуть, і кожен офіцер того часу, поїздив чимало по округах. Він обіймав посади начальника групи бойового застосування, начальника штабу інженерно-саперного батальйону, начальника інженерної служби артилерійської бригади...
Ще одна сторінка життя українського підполковника — ліванська. У 2001—2002 роках він брав участь у миротворчих операціях, розміновуючи землі Лівану, за що одержав заслужену пам’ятну нагороду з рук представника ООН. А ще підполковник Володимир Прокопчук нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», знаком «За розмінування».
— Життя триває, тож збираюся написати і про інших членів нашої родини, — відверто поділилася своїми творчими планами Ганна Давидівна. — Хай у мене це виходить непрофесійно, зате від душі.
Рівненська область.
