“Ви завжди залишитесь провідною зіркою моїх діл, межею, до якої простую своєю працею, вірністю і честю”.
(Із листа Івана Франка до Ольги Рошкевич).
Близько 50 разів на камерній сцені Львівського національного театру імені М. Заньковецької відбулася вистава “Картка любові” у постановці заслуженого артиста України Григорія Шумейка. Автором тексту є відомий дослідник творчості Івана Франка письменник Роман Горак.
Напевне автори й не сподівалися, що їхнє “дитя” почне жити своїм власним сценічним життям і вистава щоразу під впливом аури глядачевої зали наповнюватиметься новим підтекстом. Під час цієї вистави глядачі оточують невелику залу двома паралелями, тож несамохіть зустрічаються поглядами. Чому так неприховано плаче он той чоловік років п’ятдесяти? Кажуть, він уже восьмий раз приходить на “Картку любові” і щоразу не стримує сліз. Мабуть, вкотре переживає власну співзвучну драму. І не лише він. Григорій Шумейко, який від початку до кінця “супроводжує” кожну виставу, каже про цю суголосність: “Любов і творчість — глибше, як космос”...
А коли йдеться про любов і творчість Івана Франка, без занурення в космічні глибини не обійтися. Усім. І постановникам, і акторам, і глядачам. Вистава вибудована на листах, біографічних фактах та інтимній ліриці Франка. Це драматичний, філософський діалог двох жінок на вічну тему вибору: між пристрастю і обов’язком, логікою й чуттєвістю, та й усім тим, що неминуче кладемо на олтар Любові.
Дві жінки — це одна постать: юна Ольга Рошкевич, перше кохання Франка, і вона ж — у старості вдова по священику Ольга Озаркевич. Досвідчена зрілість звинувачує, наївна юність — виправдовується. І навпаки. Між ними — павутина часу і... така мала віддаль від цноти до гріха! Ось наші героїні — актриси Ірина Швайківська (Ольга Озаркевич) та Мирослава Солук (Ольга Рошкевич) обмінюються одягом, наче пластами прожитого-пережитого. Ось летять назустріч, мов птахи, численні листи (картки любові). Таким чином режисер у співавторстві із художником-постановником Олександром Ногою та художником по костюмах Іриною Кодлубай віртузно долає “опір” матеріалу.
“Тричі мені являлася любов”, — скаже зрілий Франко. І підкаже дослідникам ключ до розуміння своєї творчості: “значний вплив на моє життя, а також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”. Ольга Рошкевич була першою і до кінця життя — незримо присутньою на його стезі. Юний гімназист Іван Франко розгледів, що його кохана — талановита, що може стати письменницею. Він заохочував її духовну самореалізацію. Та чи розгледіла майбутнього генія юна діва? Її батько — сільський священик — сподівався, що Іван Франко зробить професорську кар’єру, але після арешту й процесу ілюзії розвіялися. Франкові, котрого звинувачували в поширенні соціалістичних ідей, заборонили бувати в порядному домі. Згодом Ольга Рошкевич вийшла заміж за отця Володимира Озаркевича. Але то був лише початок, а не фінал любовної драми. Заміжжя “про людське око” на ті часи — надто відчайдушний крок. Закохані бачилися і після того, як Ольга Рошкевич стала “їмостю”. Більше того, за згоди отця Озаркевича. Про що він думав і що відчував? У тіні Франка його драма згубилася. Вона ще чекає на свого дослідника...
Листи, котрі звучать у виставі, — вишукані взірці епістолярної творчості.
Іван: “Думка, що для тебе я мав би покинути своє переконання, видалась мені такою дикою, не гідною тебе і мене, що не раз бували хвилі (особливо в тюрмі), коли я на силу відганяв від себе твій образ. Тепер я побачив, що ті слова твої могли бути не виявом егоїстичної любові, котра, крім свого щастя, не хоче нічого бачити, ні знати, — а що вони були радше впливом надто великої старанності о моє власне добро. Я знаю се і тим сильніше люблю тебе, але від своїх переконань не відступлюсь ні на крок”.
Оля: “Івасю, дорогий! Се крайній час, мені треба помочі конче. Ти не можеш мені дати єї, не можеш порятувати і тому я приймаю поміч від другого і йду заміж за Озаркевича. Івасю, мені здається, що коли ти мене любиш, то повинен — єсь бути рад з того. Прецідж я буду вільна, свобідна. Я відступаюся відси, бо мені не життя, а смерть. Той чоловік хоче мене взяти відси, — я його буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю — ти мені показав дорогу, куди йти, а він отвирає ворота, що стояли заперті передо мною. Не кажи, що я тебе забула...”
Іван: “Уже мене втішило те, що пишеш, що полюбиш Озаркевича і будеш щаслива. Я не сумніваюсь о тім і з щирого серця бажаю Ти щастя за ті муки, перенесені вдома. Стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра могла б зв’язати свою долю з моєю...”
Ольга Рошкевич померла у травні 1935 року. Перед смертю просила сестру, щоб листи “від нього”, перев’язані стяжкою з її весільного вінка, поклали у домовину.
Не нам судити тих, чиї імена давно поглинула вічність. Залишилося Слово. Любов винесла Івана Франка на вершини поезії, яку нащадки назвуть геніальною. І вже інша муза розпорядилася таким чином, що Роман Горак довірив “сповідь” саме Григорію Шумейку. Той вдихнув у текст свою душу і непересічний талант. А обдаровані акторки — свою самовідданість й неповторне жіноче єство. Тому маємо сакральне дійство: виставу-катарсис, стежку до Генія і до себе...
