Дівчину з незвичайним ім’ям Ольвія я знала давно. В школі вона була спокійною, не дуже товариською. Вчилася не надто добре, а “модним” молодіжним життям — хлопцями, сигаретами і нічними клубами — геть не цікавилася. Найбільше Лелечка, як називали її удома, любила поспати. І робила це аж до самозабуття — навіть над підручниками можна було побачити її рум’яне личко, що клює носом.
Але в 11 класі Лелечку неначе підмінили: вона з головою поринула в релігію і почала пропускати уроки, тікаючи на послух до церкви. А якщо і з’являлася в класі, то винятково у довгій, до підлоги, спідниці та чорній хустці. А, дізнавшись, що під час хрещення, всупереч проханню батьків, вона одержала ім’я Євдокії (просто тому, що воно було найближчим у календарі), дівчина не озивалася на жодне ім’я, крім Дусечки. І одразу після випускного балу дівчина заявила батькам: «Іду в монастир». Мати, до речі, теж глибоко віруюча, не стала зчиняти галасу, а з усією мудрістю і делікатністю умовила дочку спочатку одержати хоч якусь освіту.
— Адже і в монастирі потрібні вмілі руки та розумна голова, — пояснювала Наталя Борисівна. — Ти колись пробувала шити, тож іди до швейного училища: може, таки й знадобиться.
А Євдокія, на радість родині, після двох років навчання державним коштом не тільки одержала червоний диплом, а ще й почала заробляти пристойні, як на ті часи, гроші: розшивала золотом і коштовностями митри — головні убори православних архієреїв. Прийшов час здійснити давню мрію. Але мати повела Євдокію не в київський монастир (у рідному місті справжнє чернече життя не спізнаєш), а повезла до Росії — у Толгський монастир, відомий своїми суворими правилами.
За п’ять місяців, проведених там на послушенстві, дівчина дуже подорослішала. Але, хоч як сумувала за рідними, — мріяла про постриг. Несподівано сталося нещастя: на проскурні, де працювала Євдокія, стояв масивний прес, за допомогою якого на церковних хлібцях відтискували зображення святих. Підсуваючи чергову партію проскур, Дуся не встигла висмикнути руку з-під залізної машини.
...Покалічені пальці  вилікувала в Києві: колишня послушниця, яка так і не стала черницею, проходила реабілітацію уже в рідній домівці. Тим часом ходила співати на клірос у храм, де настоятелем був її духівник. Якось архімандрит Даміан заговорив з дівчиною про її подальші плани і... про одруження. “Якщо поки не збираєшся в монастир, то для тебе є чудовий наречений...” Хлопець, якого панотець сватав дівчині, закінчив Лаврську духовну семінарію та академію, навчався навіть у Німеччині і, як з’ясувалося, давно симпатизував рум’яній скромниці, яка допомагала в церкві.
Дуся відмовилася навідріз: Юрія знала погано, а заміж не хотіла взагалі. Але панотець Даміан вирішив закінчити розпочату справу і запросив хлопця з дівчиною разом помолитися про примноження любові. У результаті після того, як тричі відповідала відмовою на пропозицію одружитися, Дуня раптом погодилася. Але між хлопцем, який виріс у провінції і знав, що таке фізична праця, і “парниковою”, як казала Дусина мама, дівчинкою була величезна різниця. 28-річний Юрій і 19-річна Дуся довго не могли знайти спільної мови. Притирання закінчилося... народженням дочки Лізи. Тепер у шестирічної Лізи є ще брат Кирюша та сестричка Марійка. А панотець Георгій — так тепер називають Дусиного чоловіка — й досі їздить на заробітки до Німеччини і надсилає гроші, яких вистачає на харчування. Мабуть, на цьому можна було б і завершити розповідь. Однак.
Днями Євдокія принесла додому і ще один диплом — медичного училища. Знову червоний. Уже і на роботу влаштувалася. Ще одна мрія — стати акушером-гінекологом — близька до втілення. Дуся усього досягала винятково завдяки силі волі: колись повненька — тепер вона має вигляд фотомоделі, сильну гаркаву вимову без допомоги логопеда зробила майже непомітною. Молода матуся — ще й відмінний водій: навіть на останніх місяцях вагітності їздила слизькими шляхами, наче той Шумахер. Як їй удається працювати і фактично одній ростити трьох дітей?
— Ну що ви, — посміхається Дуня. — Хіба діти можуть бути тягарем? Це найбільша радість! Я без них не можу і дня. А після того, як у моєму житті з’явилася ще й улюблена справа, — просто на крилах літаю, почуваюся  дуже потрібною. Чоловіка довгий час немає поруч? Скучаю, звичайно. Натомість є стимул тримати себе в хорошій формі.  Грошей не вистачає? Але без проблем, що їх потрібно розв’язувати, ми померли б від нудьги. Про що мрію тепер? Хочу стати класним лікарем, хочу виграти мільйон, хочу великий будинок, де ми жили б разом із сестрою, братом і нашими дітьми... Хочу народити ще кілька таких “гавриків” (сміється). Адже жити так цікаво!