28 січня 1944 року розпочалося визволення Волині від німецько-фашистських загарбників
Зима 1944-го видалася сльотлива. Наприкінці січня повітря теж дихало теплим південно-західним вітром. На Поліссі, з його болотами і річками, в таку пору краще в дорогу не вирушати. Тож розпочатий 27 січня військами І Українського фронту Ровно-Луцький наступ був справою ризикованою.
Ранок 27 січня на ділянці наступу 13-ї армії розпочався потужною артпідготовкою. Радянські війська вклинилися у ворожу оборону лише на 3—4 кілометри, але прорвати її не вдалося. Лише на ковельському напрямку 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси генералів В. Баранова і С. Соколова зламали оборону і впритул підійшли до річки Стир поблизу села Рафалівка, що на Рівненщині. Ситуація ускладнювалася тим, що міст було підірвано, а льодостав уже зійшов, тож форсувати цю водну перешкоду довелося за допомогою підручних плавзасобів.
Перший у ніч з 27 на 28 січня на лівий — волинський — берег Стиру переправився загін 115-го кавалерійського полку 8-ї Далекосхідної кавалерійської дивізії 6-го гвардійського кавалерійського корпусу. Розгромивши гітлерівський гарнізон в селі Козлиничі, 58 бійців під командуванням капітана Сергія Столбушкіна зайняли оборону на висоті 193 між селами Козлиничі і Старий Чорторийськ. На озброєнні загін мав дві 45-міліметрові гармати, чотири протитанкові рушниці, кулемети й автомати.
Оговтавшись від нічного бою, гітлерівці о першій годині дня 28 січня перешли в контрнаступ, намагаючись будь-що вибити радянських воїнів із захопленого ними плацдарму на лівому березі Стиру. Тричі протягом двох годин їх батальйон за підтримки 16 танків атакував бійців. Незважаючи на багаторазову перевагу ворога, загін його не пропустив. Загинули командир Сергій Столбушкін, усі командири взводів, багато бійців. Ще серйозніші були втрати гітлерівців: три танки, дві штурмові гармати, понад сотня солдатів.
Невдалою була й четверта атака. Тож, піднімаючись у наступну, п’яту, ворог зібрав усі сили. Ситуація для захисників висоти ускладнювалася тим, що закінчилися снаряди до єдиної гармати, яка залишилася. Здавалось, ще мить і потужні «тигри» підімнуть жменьку воїнів. І тоді гвардії рядовий Віктор Єршов зі зв’язкою гранат кинувся під передній танк. Потужний вибух зупинив «тигра». Другу таку само ворожу машину, повторивши подвиг свого товариша, підірвав узбек Намаджан Хакімов. Тим часом на допомогу загону підійшли нові підрозділи радянських військ. Так почалося визволення Волині від німецько-фашистських загарбників.
Тривалий час подвиг Віктора Єршова з міста Чермоза Пермської області і Намаджана Хакімова з узбецького міста Андіжана не був належно відзначений. Лише 1965 року, напередодні 20-річчя Перемоги, їм посмертно присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. В 1967 році на місці бою, на висоті 193, було споруджено меморіальний комплекс.
— На відкриття комплексу приїздили рідні Віктора Єршова і Намаджана Хакімова, — пригадує тодішній голова Маневицького райвиконкому Микола Остапець. — Батько Намаджана Шукурла Хакімов уперше приїхав на нашу українську землю. Він майже годину стояв, обнявши пам’ятник, поставлений на честь його сина. На згадку про свій приїзд він посадив тут першу берізку. Бачите, яка струнка виросла. Щороку сюди приходять місцеві жителі, щоб ушанувати пам’ять героїв-визволителів. Ще один меморіал на честь цього подвигу споруджено на в’їзді до райцентру Маневичі.
Не забувають про подвиг Віктора Єршова і Намаджана Хакімова і в селі Старий Чорторийськ. Тут в середній школі відкрито кімнату-музей, чимало експонатів якого присвячено воїнам — визволителям Волині, воїнам-односельцям, один з яких — Іван Григорович Сокіл — також став Героєм Радянського Союзу. В музеї є панорама, присвячена подвигу Віктора Єршова і Намаджана Хакімова, портрети героїв, фотографії їх рідних. Від директора школи Миколи Кальковця дізналися про трагедію, яка спіткала це волинське село напередодні визволення. 27 січня 1944 року, коли вже було чути канонаду фронту, що наближався, гітлерівці розстріляли майже 300 мешканців Старого Чорторийська. Переважно це були чоловіки та юнаки, які могли б влитися в лави наступаючої Радянської Армії. Микола Сергійович також з сумом повідомив, що із десятків воїнів, які повернулися з фронтів Другої світової, нині залишилися живими лише двоє. Тим дорожча пам’ять про ті буремні роки.
Волинська область.
