Тероризм, убивства на замовлення... Може скластися враження, що ці страшні поняття — винахід нашого часу. Але враження це буде помилкове. Історія насильницьких усунень політичних і військових супротивників, так само як і залякування населення, налічує не одну тисячу років. Мабуть, злочинам цим стільки ж, скільки й людству.
Одне з перших зафіксованих в історії — убивство Юлія Цезаря, якого закололи в римському сенаті в 44 році до нашої ери. Утім, для великого Риму це був лише початок політичних убивств. Тезка Юлія, більше відомого як Калігула, зарізали у 41 році н. е. Його спадкоємця Клавдія — отруїла дружина Агрипина в 54 році н. е.
Після його смерті убивство як аргумент політичної боротьби набуває в імператорському Римі особливої популярності. За наступні чотириста років було вбито двадцять імператорів.
Пізніше ця лиховісна традиція перекочувала до Константинополя: багато імператорів Візантії також стали жертвами найманих убивць. Декотрих із римських первосвящеників спостигла та сама доля. Папу Іоанна VІІІ зарізали 882 року; Стефана VІ задушили 897-го, так само як і Бенедикта VІ — 974 року.
Утім, політичне убивство було поширене не тільки в Середземномор’ї. Шотландського короля Дункана І убив 1040 року Макбет, якого, у свою чергу, позбавив життя Малкольм ІІІ у 1057 році. 1170 року архієпископ Кентерберійський Томас Бекетт був убитий у соборі за таємним наказом короля Генріха ІІ. У 1327 року скинутий із престолу англійський король Едуард ІІ став жертвою особливо варварського злочину. Наймані убивці ввели йому у пряму кишку розпечену кочергу, щоб не залишити слідів на тілі жертви. Менш винахідливі убивці зарізали у в’язниці короля Річарда ІІ у 1399 році. Таких прикладів не злічити.
Але була організація, що залишилася в історії людства як уособлення жаху. Асасини — цим словом у багатьох країнах називають підступних виконавців заздалегідь спланованих, ретельно підготовлених убивств. Воно походить від арабського «хашишин» — «сп’янілий від гашишу». Так на Сході прозвали членів секти мусульман-ісмаїлітів, що з’явилася у XІ столітті на території нинішнього Ірану.
Її могутність пов’язують із засновником — Хасаном ібн Саббахом. Той, кого пізніше хрестоносці назвуть Старцем Гори, народився близько 1050 року в перському місті Кум. Хасану було 22 роки, коли його помітив глава однієї з мусульманських течій — ісмаїлітів. Здібний юнак планував створити в Персії оплот ісмаїлітської віри для боротьби з інакомислячими — шиїтами і сунітами, тобто з більшістю мусульман.
Для Хасана, за висловом Л. Гумільова, «всі мусульмани були ворогами, проти яких дозволені неправда, зрадництво, убивства, насильство». Він оголосив справжню війну недавнім своїм одновірцям, а пізніше і європейцям в особі лицарів-хрестоносців. Плацдармом Хасан вибрав фортецю Аламут на південному узбережжі Каспійського моря. Під час її захоплення він уперше застосував стратегію, яка пізніше стала типовою, — стратегію віроломства, переконання і залякування.
Він прожив тут решту життя — 34 роки. Оженився, тут народилися його діти, але «жив як аскет і суворо дотримував законів». А до порушників не мав пощади. Він велів стратити одного зі своїх синів — за вживання вина. Другого — лише за підозру, що той був причетний до убивства одного проповідника. Утім, є версія, нібито обоє вочевидь претендували на місце батька, за що і поплатилися.
Асасини утворювали таємне товариство, члени якого беззаперечно корилися своєму владиці. Усі вони привчалися до вбивства; їх одурманювали гашишем, потім вели у прекрасний сад і спокушали там райськими принадами, змушуючи добровільно пожертвувати життям, щоб як мученикам вічно насолоджуватися такими ж радощами. Такі люди називалися фідаірнами (котрі самі себе жертвують); вони одержували від глави ордену доручення вистежити того чи іншого могутнього ворога і за нагоди вбити його. Крім того, глава ордену міг також робити послугу своїм могутнім друзям, домагаючись їхньої прихильності.
Вплив ібн Саббаха зростав. Під його владою перебувало уже майже 60 тисяч чоловік, коли в Саві, на південь від сучасного Тегерана, його послідовники вперше скоїли підступне убивство. Жертвою став візир сельджукського султана. Хасан звелів вивісити пам’ятну табличку і на ній вигравірувати імена жертви і «святого творця помсти». За життя Хасана на цій «дошці пошани» з’явилося ще 49 пар імен: султани, князі, царі, губернатори, священики, учені, письменники...
Врятуватися від удару асасинів було неможливо. Замахи готували ретельно. Убивці проникали до почту майбутньої жертви, завойовували її довіру і вичікували місяцями. Двоє асасинів навіть пройшли обряд хрещення, щоб підібратися ближче до одного з вождів хрестоносців Конрада Монферратського. Вони вчинили замах, але коли з’ясувалося, що жертва ще жива, один з убивць повернувся і завдав другого удару, потім помер без найменших ремствувань під час страшних катувань.
Перський шах намагався знищити секту, але одного разу знайшов біля узголів’я кинджал і лист від Хасана: «Те, що покладено біля твоєї голови, може бути устромлене у твоє серце». Могутній правитель вирішив, що ліпше залишити асасинів.
Край терору 1256 року поклала не менш безжалісна, ніж асасини, монгольська кіннота. Війська хана Хулаху захопили і знищили столицю таємної імперії — Аламут. У Сирії та Лівані мамлюки добили залишки секти. Довгий час вважали, що орден асасинів перестав існувати. Але одна з легенд свідчить, що декотрі з них зуміли врятуватися і втекли до Індії, де приєдналися до служителів індуїстської богині Калі. Саме асасини заснували в Індії касту убивць, відомих як таги (обманщики, убивці) чи фансигари (душителі).