К іровоградщина нинішнього року в п’ятірці перших звітувала про досягнення двомільйонного рубежу у збиранні ранніх зернових. Загалом, разом із круп’яними культурами цьогорічний урожай становить 2 152 тисячі тонн.
Незважаючи на втішну цифру, заступник голови облдержадміністрації з питань агропромислового комплексу Юрій Литвин переконаний, що здобутки хліборобів могли б бути значно більшими. Досягти прогнозованого показника у 2,45—2,5 мільйона тонн укотре завадив об’єктивний чинник. Нестійка погода і дощі впродовж всього літа не дали змоги обійтися мінімальними втратами, та й сам процес збирання врожаю затягнувся як ніколи раніше.
Яке нині становище на полях області і які прогнози на майбутнє? Це найбільше цікавило нашого кореспондента під час розмови з Юрієм ЛИТВИНОМ
— Нині тривають осінні посівні роботи. Із запланованих 407 тисяч гектарів засіяно 91 відсоток озимого клину. Збираємо цукровий буряк, кукурудзу, соняшник. На надвеликий врожай розраховувати не доводиться. Через пізній посів, знову-таки винна погода, встигли дозріти лише ранні і середні посіви кукурудзи. Тож, швидше за все, пізні посіви доведеться скошувати на силос. До речі, деякі господарства вже так і роблять.
Не радує цьогоріч і соняшник. Його в області було засіяно на 325 тисячах гектарів. Збирається в середньому по 9—10 центнерів з гектара, тоді як минулого року показник сягав 15 центнерів. Для місцевих переробників зібраного більш як достатньо, а от від експорту, найімовірніше, доведеться відмовитися. Стали до роботи й цукрові заводи. Їх цього року в області працює чотири. На підприємствах вже виготовлено понад одинадцять тисяч тонн цукру.
Після закінчення збирання врожаю валовий збір зернових культур становитиме майже 2,6—2,7 мільйона тонн.
— Юрію Олексійовичу, чи не призведе слабкий урожай соняшнику, який є основною валютною культурою, до банкрутства сільгосппідприємств? І взагалі, як позначився минулий, неврожайний, рік на добробуті селян?
— Навіть за показниками минулого року більшість сільгосппідприємств спрацювали прибутково. Переважно за рахунок цінової політики. Що менше збіжжя, то дорожче воно коштує. Тож грошей на селі вистачило, щоб розрахуватися з людьми і закупити все необхідне для польових робіт. Те саме можна сказати й про нинішній урожай, чи неврожай, соняшнику. Стартова ціна за тонну зерна нині — 1250 — 1300 гривень, тоді як торік вона не перевищувала 900 гривень.
— Незважаючи на нюанси, зернові вродили непогано. Чи позначиться це якимось чином на цінах на хліб?
— Як ви вже, мабуть, самі переконалися, ціни на основні сорти хліба поступово знижуються, і така тенденція триватиме й далі. Зокрема, 6 вересня було укладено меморандум між облдержадміністрацією і основними хлібовиробниками області, згідно з яким вартість хліба і хлібопродуктів знизилася на десять відсотків.
— Чи забезпечені сільгоспгосподарства всім необхідним для посівної кампанії?
— Усі господарства області повністю забезпечені високоякісним посівним насінням добривами тощо. Хочу зазначити: засіватимемо тільки протруєне зерно. Щодо пального, то згідно з квотою уряду деякі господарства закупили дешеве дизпаливо з таким розрахунком, що вистачить і на наступний збір урожаю. Сільгосптехніка також щороку оновлюється. Господарства в середньому купляють нової техніки на 40—50 мільйонів гривень. Нинішнього року лише протягом першого півріччя для цього освоєно 35 мільйонів гривень. Особливий попит у селян має продукція Харківського тракторного заводу на яку, згідно з програмою уряду про підтримку вітчизняного товаровиробника, держава виплачує тридцятивідсоткову компенсацію.
— Розмірковуючи про сільське господарство, аж ніяк не можна обминути проблему тваринництва...
— Так, це справді проблема. Навіть у кращі часи тваринництво було збитковим і витрати на його утримання покривалися за рахунок інших галузей. Тож нині в області практично немає господарств, які надавали б тваринництву пріоритет. Складається така тенденція, що основними постачальниками сировини для переробних підприємств, які виготовляють м’ясну і молочну продукцію, стають приватні селянські господарства. Шкода, але переробники самі щодо цього майже нічого не роблять, не створюють власні підсобні господарства, не бажають вкладати кошти в ті сільгоспгосподарства, де тваринництво ще не зовсім зникло. Це може призвести до небажаних наслідків.
— Як би ви охарактеризували соціальну ситуацію на селі?
— Згідно зі статистичними даними, середня заробітна плата селянина нині становить 335—340 гривень. Це майже на сто гривень більше, ніж було торік, але значно менше за середню зарплату в області. Однак не треба забувати про умовність названих цифр. Бо, окрім зазначених грошей, селянин отримує невраховану статистиками плату за оренду паїв; і ще: більшість селянських родин мають присадибні ділянки, які також приносять певний прибуток.
— Які ви бачите пріоритети і перспективи в розвитку сільського господарства?
— В області практично завершено видачу державних актів на землю. Тож можна казати, що вже сформовано земельний ринок. Поступово з’являються і її справжні господарі, які розуміють, що для того, щоб земля давала прибуток, з нею потрібно належно обходитися. Отже, підвищується культура землеробства. Робота ведеться не на отримання одноразового прибутку, а на перспективу. Відповідно на власних помилках минулого навчаються й самі селяни. Вони тепер переважно віддають свої паї на обробіток людям, яким довіряють: зрозуміли, що земля є багатством, яке не варто розтринькувати.
А стосовно пріоритетів, то їх диктує ринок. Скажімо, якщо з 2001 року посіви сої в області не перевищували 5 тисяч гектарів, то цього року їх площа становить 39 тисяч гектарів. Це пов’язано із зростаючим попитом, стабільною ціною на названий продукт (1000 —1100 гривень за тонну); соя не виснажує землю, навпаки збагачує її тощо. Те саме можна сказати й про інші культури.
Взагалі, на мою думку, в сільському господарстві, хоча б на стабілізаційний період, варто було б повернутися до планової економіки. Бо ми вже не раз були свідками, коли надвеликі врожаї ставали непосильним тягарем для господарств і, хоч як це парадоксально, призводили до прямих збитків. Адже з елементарного курсу політекономії відомо, що перевиробництво веде до страшніших наслідків, ніж недовиробництво. Ціна падає до нерентабельної, товар не реалізовується і псується, важка праця виявляється даремною... Такий приклад: для чого Кіровоградщині вирощувати 2 мільйони тонн зерна пшениці, коли потреба області — всього 40 тисяч тонн, держзамовлення — 60 тисяч тонн, а інших ринків збуту просто немає? Чи, скажімо, потрібні в Кіровоградській області вісім цукрових заводів, якщо лише Вінницька область може забезпечити цукром всю Україну і весь можливий експорт? Таких прикладів можна навести безліч. З часом, звісно, всі ці проблеми розв’яжуться самі собою, життя змусить, але поки що вони є дуже і дуже актуальними...
Розмову вів
Кіровоградська область.
