Ліс просить: «Людино, бережи мене! Я — краса твоєї рідної землі. Я — цілющі джерела і чисте повітря. Я — твоя зелена аптека і відпочинок, прохолодний затінок у літню спеку і тепло твого вогнища в холодну пору. Я — твій дім, твої меблі та інші речі. Я — дошка твоєї колиски і домовини. Людино, шануй мене!»

Ці слова на панно у приміщенні Ужгородського держлісгоспу, згодьтеся, зачіпають душу. Заради їх суті тридцять весен, літ, осеней і зим із своїх п’ятдесяти працює Іван Костів. У його краях на Тернопіллі по берегах Дністра росли хіба що вільха та верба. Узимку, коли в хаті ставало холодно, ішов туди збирати хворостиння. Адже батько, інвалід війни, помер, коли Іванкові було вісім років. Ще тоді до малого прийшла мрія стати лісівником. Закінчив Сторожинецький лісотехнікум, по тому — Львівський лісотехнічний інститут. Там познайомився з майбутньою дружиною Світланою. Отримав направлення до Мукачівського лісокомбінату. Працював техніком-лісівником, а згодом — лісничим. Відтак очолив Білківське лісництво Кушницького лісокомбінату в Іршавському районі. При ньому було споруджено в селі справжній теремок — приміщення лісництва з Музеєм охорони природи. А сім’я поповнилася двома синами — Віктором та Іваном. Тепер у Костівих вже є і невістка, і внучок. А оце вже сімнадцять років Іван Васильович із дружиною-інженером лісового господарства — в Ужгородському держлісгоспі. У ньому три гірські лісництва й одне рівнинне.

— Ліс — то живий організм: дерева, сіянці і саджанці, звірі, птаство, комахи. І все це потребує догляду й охорони, — розмірковує Іван Васильович. — І коли мене запитують жартома, чи важко навчитися спілкуватися із лісом, відповідаю: для цього найперше треба навчитися спілкуванню з людьми... Бо Ужгородський держлісгосп, один із найстаріших на Закарпатті, — це передусім понад 80 відсотків лісів першої групи — так званої «зеленої зони» навколо обласного центру, водозахисних — вздовж річок, ґрунтозахисних — на крутосхилах та лісових резерватів. Тож тут дозволено вести лише санітарно-оздоровчі заходи та рубки догляду, які формують майбутні насадження. А ласих на ліс, на жаль, вистачає... Тому, щоб успішніше вчитися спілкуванню з людьми, створили екологічний клуб «Паросток». Його відвідують навіть вихованці дитячих садочків. Ним, як і шкільними лісництвами, що працюють на базі Кам’яницької та Доманинцівської шкіл, опікується Світлана. А досвід співробітництва з сільськими радами та сільськими громадами в лісовідновленні зацікавив австрійців.

У цьому лісгоспі працювало багато відомих угорських, згодом чеських, словацьких та українських лісівників, котрі дбали про створення високопродуктивних фітоценозів. Одному з них — визначному угорському вченому Карлу Вагнеру під Левицьким замком було споруджено пам’ятник — чи не єдиний у світі. На заході лісгосп межує із Собранецьким держлісгоспом, на півдні — з Ніредьгазькою дирекцією лісів Угорщини.

— А це — добрі умови для міжнародного співробітництва, — продовжив пан Іван. — Маємо тісні контакти і з колегами з Австрії, Польщі, Словенії. Навідуються до нас і лісівники з Німеччини, Голландії... До слова, Дірк Мас із міністерства лісокористування та охорони природи Голландії залишив у книзі гостей такий запис: «У порівнянні з моєю країною ваша природа — фантастична... Сподіваюся, що повчальний обмін між вашим і нашим досвідом продовжиться». А от у поляків ми переймаємо дещо з їхнього лісогосподарського принципу. Вони не тримають державних лісопильщика, їздового чи водія. Ці роботи виконують приватні підприємці й одержують за це гроші. У приватників закуповують і саджанці та сіянці. Бо, якщо хочеш пива, не обов’язково будувати пивзавод... До речі, садивний матеріал модрини для потреб нашого лісгоспу вже вирощує один з лісників на власній грядці. Вважаю, що не матимемо проблем і з вступом у дію мораторію на заготівлю деревини у буково-ялицевих лісах. Укладемо відповідні угоди з тими, хто має коней і техніку на гумовому ходу.

— Але для цього, як і для ведення лісового господарства, потрібні кошти. Хоч лісгосп вважається державним, держава, якщо мене не підводить пам’ять, виділяє тільки 12 відсотків коштів, що вкладаються у лісове господарство, — кажемо. — Решту доводиться заробляти...

— Оскільки головне користування в нас обмежене до трьох з половиною тисяч кубометрів, маємо лісосіки в лісах Рахівського, Тячівського районів Закарпаття, Сколівського на Львівщині і навіть у Вигоді Івано-Франківської області. А це понад 300 кілометрів туди й назад... Виживати якось треба. Вирощуємо саджанці не лише для власних потреб, а й для реалізації іншим. Маємо їх 300 тисяч 35 видів. У тому числі не лише лісоутворюючі — дуб, бук, ясен, явір, липа, а й екзоти — дугласію, модрину, сосну кедрову, дуб червоний. До речі, нинішньої весни відправили до Києва 25 тисяч саджанців його візитівки — каштана, а також модрини, туї, дугласії, дуба червоного.

Рису під оцінкою роботи подружжя Костівих та колективу лісгоспу підвів директор Інституту екології Карпат НАНУ академік Михайло Голубець, сказавши: «Це — зразок майбутнього нашої держави у відродженні її краси, духовності й авторитету».

Цими днями Іван Васильович Костів, заслужений працівник сільського господарства, відзначений обласною державною адміністрацією знаком «За розвиток регіону», приймає вітання зі своїм 50-річчям. Хай доля дарує йому довголіття карпатського дуба.

Кам’яниця Ужгородського району Закарпатської області.

Постскриптум: для читачів Ужгородський держлісгосп запропонував оригінальний подарунок — п’ять кубометрів дров. Якщо приз дістанеться міському чи «газифікованому» передплатникові, він отримає його у грошовому еквіваленті.