— Коли нас з дружиною після закінчення медичного університету направили на роботу в одне із поліських селищ, — розповідає Валерій Власенко (прізвище змінено на прохання cпіврозмовника), —спочатку зраділи: тут мешкали батьки дружини, тож ми могли розраховувати і на моральну, і на матеріальну підтримку.
— Ті роки згадую з жахом: мало того, що нам, молодим лікарям, встановили мізерну зарплату, її ще й не давали вчасно. Якби не теща й тесть, які мали свій город і підсобне господарство і ділилися з нами харчами, навіть не уявляю, як би ми вижили, — продовжує Валерій. — Тому змушений був під час відпусток їздити на заробітки у складі бригади будівельників, брав для цього ще й відпустку за власний рахунок.
На той час на Рівненщину почали навідуватись «вербувальники» з-за кордону: агітували наших лікарів на роботу до Чехії та Польщі. Мовляв, їхні фахівці поїхали на роботу в ті європейські країни, де вищі заробітки. Я подався до Польщі. Успішно склав іспит на знання польської мови (у моїй родині є польське коріння, тому було нескладно), рік і три місяці проходив інтернатуру. Польським лікарям-інтернам платили стипендію, мені —ні. У вільний від навчання час підробляв: кому помешкання побілю, кому паркан полагоджу, кому подвір’я підмету....
— Тепер я маю роботу на «швидкій допомозі» в передмісті Варшави, працюю щодня з 7-ї до 15-ї години, — веде далі Валерій. — Щиро кажучи, наші українські лікарі не менш кваліфіковані, ніж польські. Щоправда, останні працюють у кращих умовах — мають сучасне обладнання, усе необхідне для надання медичної допомоги. Якось мене викликали до хворого дідуся, який страждав від аденоми простати. Щоб стишити йому біль, я застосував катетер. Дідусь мені дуже дякував. А мої польські колеги приємно здивувалися з того, як я надав допомогу, бо катетер не кожен уміє ставити.
Валерій відверто повідав мені і про свої фінансові справи. Спочатку йому на «швидкій» платили щомісяця 1300 злотих (для порівняння: курс злотого до нашої гривні 1:1,3, курс американського долара до злотого 1:3,8), згодом директор, переконавшись у високій кваліфікації лікаря з України, підвищив йому платню до 2000 доларів. Крім того, Валерій має чергування в «рятунковому відділенні» (реанімації), за кожне з яких одержує по 250 злотих. Щоправда, в 500 злотих щомісяця йому обходиться двохкімнатна умебльована квартира з усіма зручностями.
— А не скучаєте за сім’єю? — запитую у Валерія.
— Скучаю. Але збираюсь незабаром забрати до себе і дружину, яка за фахом лікар-терапевт. Поки що вони з донечкою-другокласницею налягають на польську мову —без цього їм тут буде нелегко. Подальша доля моєї сім’ї залежить і від того, чи не зміняться умови для емігрантів, бо Польща з 1 травня вступила в Євросоюз. Скучаю і за Україною. Але що поробиш, якщо за мізерну лікарську зарплату ми там ледве зводили кінці з кінцями.
Рівненська область.
