Мусимо тут згадати твердження царя істориків Геродота. Цитую: «Они чтут, говорит он, только следующих богов: превыше всех Гистию, затем Зевса и Землю, считая Землю супругой Зевса» (М. И. Ростовцев. Эллинство и иранство на Юге России. — «Огни». Петроград, 1918).
Голод. Голод і холод, а професор історії чорнилом, що замерзає в каламарі, чинить свого — гронить палкі слова, звертаючись до нас, сірих і темних: «Мы чрезвычайно мало знаем и очень мало интересуемся нашим прошлым, тем прошлым, которое не кажется, на первый взгляд, связанным с нашими судьбами».
Наші судьби!
Знаємо — не знаємо, та виходить з усього, що наші долі запрограмовані. В них майже нічого випадкового. Богиню Гістію древній золотар відлив (якщо довіритися мудрості і знанням Миколи Реріха) у 17-му столітті до нашої ери. Зевс. Перун. Ісус Христос... Усе це згодом. Культ Гістії найстаріший. Так ось... пролежавши у землі звідтоді, як вилили з металу, раптом якогось дня літа 1980-го дід час підготовки Олімпіади- 80, коли рили котлован, виходить на видноту й лягає на теплу людську долоню... Чому? Навіщо?! Відповідь єдина: для повноти! Для того, щоб знали зв’язок вічної послідовності укладу життя, намули великих віків — життєвої традиції, культурної доконечності, коли хочете.
«Київська Русь» усього лиш сучасний кінотеатр у Києві чи закрита книга історії трьох слов’янських народів? Як про кого. Вже мовлено: хто скільки знає, той стільки й має! У прочитанні цієї книги важливе місце посідають ідеї Христа. Ідеї ці нагадують соціалістичні. Тільки ось лихо, здається, наше покоління стане трунарем самої соціалістичної ідеї, до якої людство, вдосконалюючись, ішло два тисячоліття. Стільки скомпрометовано! Стільки сплюндровано!.. А що ж далі? Що, розмінюючи третє тисячоліття?
Ось читаємо: «До влади прийде нове покоління, до життя прийдуть нові люди, з новими поглядами, філософією. Відійдуть у минуле традиції, а з ними і проблеми, які ми принесли з «того часу» (читай, нашого так званого розвиненого соціалізму). Од такого пророцтва мені стає моторошно, так хочеться вигукнути: «А щоб тобі нудно!» Адже усе, про що мовлено, і єсть смерть народу. І таке рече українець про Україну?
І то правда, чому дивуватися.
Пригадую, я був гостем на останньому з’їзді давньої Компартії. На одному засіданні починають вносити у списки для голосування імена нових членів ЦК. Називають ім’ярек, синка важливого партійного функціонера. У передньому ряду президії з’їзду сидів ректор Київського університету. Почувши ім’я, він підіймає руку, і головуючий (автор пророцтва на нове тисячоліття) надає йому слово для репліки. Репліка мудрої людини лаконічна. Мовляв, воно б і нічого... але ви прочитайте інтерв’ю ім’ярека в газеті, що він наговорив про соціалізм. Сказавши, сів. І після словесних викрутасів головуючого про метаморфози, властиві людям, проголосував «за».
Мудрі — вони в усьому мудрі. Не дивуються либонь нічому... Соціалізм — соціалізм! Комунізм узавтра? А чому б і ні?! Ну, а... та Бога ради! Життя єдине. Потрібно уміти вскочити, підпорядкувати все, що не трапиться, собі! Устигнути! Вскочити! Однаково на що. На третє тисячоліття. Чи на Біловезьку Пущу. Мовлено-бо, нова філософія проста — метаморфози!
Не вчіть історію. Не читайте. Інакше, якщо хоч щось знатимете, вчасно довідаєтесь про те, що президента із вас ніколи не вийде. Чому? Бо кращі не виграють. Бо в самому українському характері запрограмовано той гандж, про який писав іще Мирослав Ірчан. Сумно од цього, але так воно і є.
Миры — неземной и земной,
Подвластны печали одной!
Китайський поет.
А що ж наш? Що Тичина?
Нам своє робить!
Ото вже, справді. Продовжувати жити і, вдосконалюючись, буть народом. А це значить, берегти і примножувати традиції. Оберігати мову — в ній народний дух, в ній його невмирущість. Нею окреслено культурні особливості, етичні сили. На ній, на цій стражденній нашій мові, укладено вікові пережитки од найдревніших богів до нашої людської малості. Гістія. Зевс. Перун. Христос... Тарас Григорович. Павло Григорович... Од Івана до Степана! У невмирущість. До повноти життя!
