Щонайменше спекулятивно звучить твердження, що у Галичині вороже ставляться до російської мови й до книжок, тією мовою написаних. Це дурниця: такі книжки там навіть видають. Ось, приміром, товстий, 977-сторінковий том мемуарів радянського військового льотчика Дмитра Панова «Русские на снегу» (Львів, видавництво «Сполом», 2003).
Книжка унікальна. Важко повірити, що ця цеглина майже на тисячу сторінок щільного тексту читатиметься так захоплююче легко! У істориків є такий термін — «історія знизу», тобто історія, що пишеться не генералами й маршалами, а простими учасниками подій, які бачать зовсім інші подробиці, недоступні генералам. У книзі Панова — саме така історія. Щоправда, автор дивиться на війну не зовсім «знизу», частіше згори, з літака, але він добре вміє бачити, його історія — так би мовити, з бриючого польоту.
Такі книжки, як оця, трапляються, на жаль, дуже рідко серед моря наших військових мемуарів. Ті мемуари розповідають про вигадану війну, бо прилизані цензурою, а ще більше — самоцензурою. Господи, скільки пишної, але мертвої неправди написано за зразком мемуарів маршала Жукова!
Тут — зовсім інакше. Дмитро Панов на початку книжки пообіцяв читачеві, що писатиме тільки те, що бачив. А бачив він багато. Після Качинської (під Севастополем) льотної школи воював з японцями у Китаї. Там, зокрема, познайомився з Чан Кайші та майбутнім генералом Власовим. Потім воював у небі Києва, Сталінграда, Криму, Угорщини, Чехії. Він не просто багато бачив — він зумів не забути. Цитую: «Драки в армии совсем нередкое дело. Вся обстановка принуждения человека человеком, вся неестественность его отрыва от нормальной жизни, плюс отечественные садистские наклонности, понуждают и склоняют многих к мордобою. А здесь еще моральное потрясение и озлобление, деморализация армии, несшей тяжелые поражения. Самой знаменитой армейской дракой, которую мне когда-либо приходилось видеть, стала драка 21 сентября 1941 года в ресторане харьковской гостиницы «Интернационал». І далі, на кількох сторінках, автор описує цю грандіозну трагікомічну бійку між офіцерами Червоної армії, коли танкісти, піхотинці й льотчики били одне одному фізіономії, намагаючись знайти поміж себе винних у тому, що армія відступає!
Панов справді пише про «свою війну» все, не пропускаючи нічого: ані героїзму (не газетно-офіційного, а справжнього), ані того, про що ветерани, як правило, намагаються не згадувати. Приміром, про похідно-польових жінок, про пияцтво, грубість і тупість, про трофейну лихоманку наприкінці війни. А якщо пише про варварство, то не лише про чуже (у нього є вражаючий опис того, як багатотисячні банди «червоних кубанців» прокотилися в кінці війни Угорщиною, грабуючи і гвалтуючи все, що рухалось, випиваючи моря чужого вина). Під кінець книжки автор збагнув, що «вся» особиста правда війни — надто тяжка, всю її не скажеш. Але й тут він чесний перед своїм читачем: «Я обіцяв писати правду. Я й пишу її. А про що я мовчу — то моя справа».
Прикметно, що автор — комісар, але з тих рідкісних комісарів, котрі не були штатними балаболками, а самі ходили в бій. Тому Панов абсолютно вільний від пропагандистських стереотипів свого комісарства. Це давало змогу йому бачити історію і її персонажів такими, якими вони були, а не якими їх вигадали пізніше. Приміром, у нього є чудовий опис візиту Жукова в розташування авіаполку. А тамтешній батальйонний комісар Волков був як дві краплі води схожий на Жукова, обидва з важкими щелепами, і їхня зустріч нагадувала обнюхування двох бульдогів. Жуков відчув, що ця картина збоку дуже смішна, занервував, і прогнав Волкова геть з плацу, й довго махав палицею йому вслід.
Колориту книзі надає те, що при літературному записі спогадів Дмитра Панова (а запис зроблено сином автора, журналістом Віталієм Пановим) збережено стиль автора, без жодних «правильностей». У сина вистачило такту й розуму не «облагороджувати» батькову мову й не виправляти солдатський синтаксис і солдатську лексику. Тому не дивуйтесь, як десь на сторінках книги зустрінете слово «жепа», через російське «е» з двома крапками, полковник Панов вичитав це слово не з армійського статуту, Бог йому суддя.
І царство йому небесне. Його вже нема з нами, як нема дуже багатьох, хто міг написати подібну книгу або хоча б оцінити її як очевидець описаних там подій.
