Трагічна звістка про початок війни, про віроломний напад фашистської Німеччини затьмарила Миколі Гаркавенку, як і багатьом його одноліткам, свято закінчення школи. Зустрічаючи червневий світанок після випускного шкільного балу, вони навіть не могли собі уявити, що їм судилося пережити.
У перших числах липня 1941 року дев’ятнадцятирічного сільського хлопця мобілізували і направили в Роганьське авіаційне училище під Харків. Однак довго навчатися не довелося. Німці прорвалися до Харкова, і курсантів терміново евакуювали за Урал у Сибірський військовий округ. Потрапив Микола у Красноярськ, де було розгорнуте Київське червонопрапорне артилерійське училище. Після прискореного курсу вишколу проходити практику довелося вже в окопах Сталінграда командиром взводу 806-го артилерійського полку 299-ї стрілецької дивізії Донського фронту.
Німці рвалися до Волги. Притиснуті до берега, чіпляючись за розбиті будинки, за кожен горбок місцевості, радянські воїни відбивали люті атаки ворога. Горіли будинки, горіла земля. День і ніч на артилерійські позиції німці скидали сотні бомб, снарядів та мін.
У середині листопада 1942 року почався контрнаступ радянських військ у межиріччі Волги і Дону. Розбите і деморалізоване 300-тисячне німецьке угруповання здавалося у полон.
Гаркавенко спустився в підвал будинку універмагу, де був взятий у полон фельдмаршал Паулюс, і залишив там на стіні свій автограф. Стало легше на душі.
Після короткого відпочинку Микола потрапляє на Курську дугу командиром взводу 32-го гаубичного полку у складі 13-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерала Бакланова.
На артилерійські позиції хвиля за хвилею накочувалися колони важких танків і самохідних гармат «фердинанд». Десятки «тигрів» і «пантер» смолоскипами горіли перед його батареєю, сотні трупів лежали на полі бою, але противник кидав в атаку все нові і нові резерви. Нині відомо, що в ті дні з кожної зі сторін у воєнних операціях брало участь понад тисячу танків. Окрім того, величезна кількість бронетехніки і піхоти.
У районі Прохорівки артилеристи Гаркавенка прямою наводкою розстрілювали танки. Кілька танків у клубах чорного диму було зупинено буквально за десятки метрів від нашої оборони. Один зі снарядів попав у гармату: заряджаючий і навідник були вбиті, Миколу тяжко контузило, живцем засипало землею.
Бої під Сталінградом і на Курській дузі розвінчали міф про непереможність німецького вермахту. У військах панувало піднесення, зміцнилася віра у швидке закінчення війни.
Після тяжкої контузії під Прохорівкою Микола Гаркавенко знову у строю.
Відкривалася дорога на Україну. У дивізіоні Гаркавенка було багато українців. Усі рвалися вперед. Дедалі частіше він згадував про своїх старих батьків, що залишилися в селі з молодшим братом. Ночами снилася мати. Дивно, що, пройшовши сотні кілометрів вогненних доріг, він ще не пролив ні краплини крові, якщо не брати до уваги сильну кровотечу з вух і носа під час контузії під Прохорівкою. Мабуть, молитви матері зберігали його від смерті і важких поранень.
Шлях дивізії проліг через рідне село Петрівці на Полтавщині. Командир відпустив на одну ніч провідати батьків. Пішки добрався до знайомих з дитинства місць і не міг їх упізнати. Село зустріло чорними кістяками згорілих будинків. Уже пізно ввечері зайшов до рідної хати. Вона вціліла. Стримуючи хвилювання, вдивлявся у дорогі обличчя батьків. Батьки не одразу впізнали свого рідного сина. Зустріч була недовга. Микола дізнався, що напередодні польовий військкомат мобілізував молодшого брата Михайла і направив його в одну з артилерійських частин.
Через кілька місяців він розшукав брата і перевів його до своєї батареї. Дніпро, на південь від Києва, вони вже форсували разом. Потім були Черкаси, Знам’янка, Олександрія, Кіровоград, Первомайськ.
В одному з боїв під Олександрією батарея знову зазнала тяжких втрат. Багато бійців загинуло, більшість гармат було пошкоджено. З артилеристами, що залишились живими, під вогненним дощем удалося вивести залишки батареї з бою і тим самим зберегти її прапор.
Завершувалося повне визволення території України, Білорусії. Бійці мріяли дожити до Перемоги. Але жорстокі бої тривали. В одному з таких боїв 18 серпня 1944 року Гаркавенка було тяжко поранено. Осколок снаряда, пробивши захисну каску, глибоко ввійшов у ліву скроню. Врятував брат Михайло, який швидко доставив пораненого у польовий медсанбат, де хірурги вийняли осколок. Від смерті Миколу віддаляли два міліметри.
Михайло побажав якнайшвидшого одужання і зустрічі у Берліні. Та доля розпорядилася інакше. Повернувшись у частину, Микола довідався про загибель Мишка. У цю трагічну звістку неможливо було повірити, адже братові не виповнилося ще і 20 років. Він і тепер бачить усміхнене обличчя Михайла у дверях польового шпиталю і його прощальний помах рукою...
Закінчив війну артилерист у Празі, де отримав ще одне поранення. Розривна куля потрапила в ногу і вирвала частину м’язів.
Після звільнення з армії гвардії полковник запасу Микола Маркович Гаркавенко тривалий час працював на Хмельниччині. Разом із дружиною виростили сина і дочку. Зараз його мирні будні наповнені турботою про своїх онуків і правнуків, але 82-літній воїн продовжує залишатися у строю. Він зустрічається з молоддю, розповідає про війну, захисників Вітчизни.
Юрій СЄДИХ, професор.