— А ти знаєш, — почувся у слухавці знайомий голос, — у моєму будинку живе Герой Радянського Союзу — останній у Тернополі. Напиши про нього. Але не зволікай. З кожним днем нас меншає.
Не зволікатиму. Але сьогодні напишу про вас, Лідіє Федорівно. І про вас, Ольго Гаврилівно. І про вас, Маріє Володимирівно. Бо хоч і не маєте високих нагород, хоч і були рядовими війни, але вона так обпалила ваші дівочі долі, що й нині чути її відлуння: у хворобах, що загострилися на старість, у снах, де й досі воюєте. Ви не звикли давати інтерв’ю — самі брали їх, тому, мабуть, і небагатослівні.
Мені пощастило чимало років працювати разом з вами у тернопільській обласній газеті «Вільне життя», де ви були моїми наставниками, але я так мало знала про вас. Ви не любили згадувати війну. Не любите й сьогодні. Як справжні захисники Вітчизни, ви не красномовні, але щирі і правдиві.
Ліда
Напередодні 22 червня 1941-го Лідія Толкачова закінчила дев’ять класів. Жила з рідними у Переяславі-Хмельницькому (тодішня Полтавська область). Батько редагував районну газету, мама фельдшерувала. З приходом війни у школі розгорнули госпіталь. Невдовзі дівчина стала санітаркою. Коли німці рвалися до Києва, разом з іншими переправляла поранених з правого берега Дніпра на лівий. Сказати, що шістнадцятирічній дівчині було страшно, значить нічого не сказати. Запам’яталися їй два молоденькі бійці, колишні робітники Харківського тракторного. Вони завжди трималися разом. Коли одного з них поранило, другий кинувся рятувати і сам потрапив під жахливий обстріл. Як він, бідолашний, хотів жити, як благав порятунку! Хлопець помер у неї на руках. Його голос і досі їй інколи вчувається. Друга загиблого товариша відправили у тил. Може, вижив?
Потім пішла з мамою у складі госпіталю №2025 слідом за фронтом: Харків, Вишній Волочок, Підмосков’я... Після важких чергувань, невідомо звідкіля, знаходила сили, щоб організувати пораненим імпровізовані концерти. Якось під Харковом госпіталь бомбили, Ліду контузило, маму поранило, але своїх постів вони не залишили. За прискореною програмою пройшла на війні медсестринські курси. Військове звання — старший сержант медичної служби.
Після війни мала намір вступати до медінституту, але на дівчині тільки чоботи і шинеля. То як у такому вигляді постати перед приймальною комісією? Вирішила, що трохи попрацює, зодягнеться і тоді вже... Але доля повернула так, що довелося стати журналістом. Направили її на Тернопільщину. У неспокійний повоєнний час зустріла там свою половину — теж фронтовика. У мирі і злагоді прожили багато років, виховали двох синів. Нині Лідія Федорівна має вже правнучку. Не стало її дорогого Івана Івановича. Живе сама. Ще минулого літа працювала на дачі, цього року, каже, вже несила.
Багато тернопільців старшого покоління пам’ятають цю привітну жінку, яка очолювала відділ листів, громадську приймальню газети і, як могла, допомагала людям. Буває, що й нині підходять на вулиці, дякують. А дехто просить допомоги. І тоді Лідія Федорівна береться за перо, а згодом приносить статтю у свою газету.
Ольга
Ольгу Гаврилівну Орламенко я пам’ятаю з того часу, як була вона коректором, хоча працювала і кореспондентом. Війна надовго залишила слід у житті. Перед її початком вона працювала в районній газеті на Хмельниччині. Коли прийшли німці, повернулася до батьків у село. Мама хворіла, а дітей було п’ятеро. Після визволення області Олю викликали до райкому: треба видавати газету. Знайшли трьох — її та двох складачів. Газета почала виходити. Потім направили дівчину до Ковеля: там теж відновлювали випуск газети. Шрифти знайшли в снігу. Незабаром друкований орган почав виходити і тут. У Ковелі Оля познайомилася з колишнім фронтовиком Сашком Орламенком. Побралися. Але доля в чоловіка була непроста. На фронті під Майкопом його, пораненого, полонили. Працював у каменоломнях Югославії, потім у Греції. Удалося втекти з табору, після чого воював у Народно-визвольній армії Греції.
Полону йому не простили. Коли повернувся на батьківщину, почалися численні перевірки. Ніби й претензій не пред’являли, але й працювати не давали. Був газетярем у Дніпропетровську — звільнили, з луцької редакції також звільнили. Молоде подружжя переїхало до Тернополя. Сашка і тут з редакції попросили. Лише після 1956-го, коли настала відлига, дали спокій, але здоров’я підірвали. Потім прийшло визнання: чоловік був членом комітету ветеранів війни, членом Радянського комітету захисту миру, про нього писали, його запрошували поділитися спогадами. Але це тривало недовго. Наслідки автомобільної катастрофи прикували його до ліжка. Щоб доглядати за чоловіком, Ольга Гаврилівна залишила роботу кореспондента, пішла у коректори. Але Сашко довго не прожив.
Ольга Гаврилівна нині сама. Недавно важко захворіла, її чекала складна операція. Я навідалася до лікарні, щоб підбадьорити, а вийшло так, що оптимізму набралася від неї. Слава Богу, все позаду, вона одужує. Її голос, як і раніше, молодо звучить по телефону.
Марія
Марія Володимирівна Бойчуківська хоч і працювала в редакції друкаркою, її поважали не менше, ніж редактора. А дехто навіть побоювався. Друкуючи матеріали, нерідко виправляла мовні неоковирності, розставляла розділові знаки. Раз виправить, другий, а потім автору стає соромно... Про те, що вона фронтовичка, мало хто й знав. Коли я попросила її розповісти про воєнну службу, Марія Володимирівна коротко мовила: «Служила у контррозвідці». Корінна тернополянка, вона пішла на війну в липні 1941-го і повернулася у рідне місто наприкінці 1944-го. Війна надовго закарбувалася у пам’яті. Пригадує Кавказ. Ллє дощ. Вони їдуть у військовій машині. Край дороги стоїть літня інтелігентного вигляду жінка і журно промовляє: «Деточки мои, деточки, куда же вы едете?» Або ось такий епізод: прокинувшись уранці, йде вмиватися до річки і раптом чує: «Ой, Дніпро, Дніпро...» Від почутого сльози на очах виступили — повіяло чимось рідним і близьким.
Пригадує Кубань, оселю в жінки, де її розквартирували. Вранці, після сну, за вікном побачила гори снігу. Кинулася до дверей, а вони зачинені. Що робити, адже на службу пора. Аж тут з’являється господиня: «Я була у твого начальника і сказала, що ти трохи прихворіла. Відпочинь, доню, я тебе гарячим чаєм напою». У неї дочка також була на фронті. Всюди, каже Марія Володимирівна, вони відчували тепле і душевне ставлення людей до військових. На Кубані жінки навіть німців поранених молоком поїли. Війна хоч і була страшним та жорстоким випробуванням для народу, проте не вбила у нього людяності, добра і співчуття.
Марія Володимирівна тяжко хворіє. Особливо її підточила смерть сина. Мужньо переживає горе жінка, на долю не скаржиться. Якщо комусь з ветеранів погано, намагається допомогти.
* * *
Отакі вони, мої старші колеги й наставниці, жінки війни, героїні без величавих нагород і звань. Навіть на цих трьох життєписах моїх землячок видно, що у війни справді не жіноче обличчя. Але вона не вибирала, з однаковою жорстокістю перемелювала своїми пекельними жорнами долі і чоловіків, і жінок. Тож живіть довго, дорогі наші! З вами у цьому нелегкому світі затишніше і добріше.
Тернопільська область.
