Країна Сарматія, країна Роксоланія

Торгові шляхи, що проходили в північному Причорномор’ї і зв’язували європейські цивілізації з далеким Китаєм, обіцяли тому, хто їх контролював, незліченні багатства. Сармати, аж ніяк не наймирніший народ, у цих степах жили. Римляни, котрі взяли під контроль увесь цивілізований світ, спрямували свою експансію на Схід. Зіткнення було неминуче.

Про войовничих савроматів писав іще Геродот, згадуючи, що вони живуть на схід від скіфів. Близькі до скіфів культурою і способом життя племена кочували на схід від Дону. Всі спроби наблизитися до кордонів Скіфії було якнайрішучіше припинено. Переможці Царя царів Дарія не збиралися ділити переваги цих територій навіть із найближчими родичами.

У багатьох підручниках історії можна прочитати, що в ІІІ столітті до н. е. скіфів зі степів витіснили більш войовничі сармати. Однак археологічні розкопки 70—80-х років у степу, нагромадження величезної кількості нових археологічних джерел і даних природничих наук дали підстави деяким ученим сумніватися в цій хрестоматійній фразі. Висновки археологів виявилися зовсім несподіваними. Скіфів з українських степів прогнав... холод. Якийсь час тутешній клімат нагадував сибірський: «дев’ять місяців — зима, а решта — літо». А коли клімат трохи нормалізувався, сарматські племена за відсутності серйозного опору дуже швидко беруть під контроль увесь край від Чорного моря до Канева. Крім того, під їхній вплив потрапляють грецькі поліси північного Причорномор’я. Зокрема, в Ольвії десятиліттями карбували монети з іменами сарматських царів Форзоя та Інісмея.

Побут цього народу практично нічим не відрізнявся від побуту попередників — кімерійців і скіфів. Традиційне кочове скотарство створювало достатню продуктову базу. Але це був, скажемо так, лише прожитковий мінімум (за всіх часів далекий від ідеалу і реальних потреб) степовиків. А основою багатства була та сама випробувана часом військово-грабіжницька економіка. Напади на сусідів, работоргівля, контроль над товаропотоками, наємництво. Сарматські кіннотники на той час були, мабуть, найсильнішою і найкраще підготовленою, а головне — досить численною важкою кавалерією в цій частині Європи. Екіпірування та озброєння воїна відрізнялися від скіфських деякими деталями.

Зокрема, бронзові наконечники стріл було замінено на тригранні гартовані залізні, що мали ще більшу пробивну силу. У поєднанні з розташованим під кутом оперенням, котре надавало снарядові обертання (що збільшувало і дальність польоту, і точність стрілянини) це робило сарматські стріли дуже ефективною і страшною зброєю. Суцільний лускатий панцир прикривав усе тіло кінного воїна. Важкий спис — так показано на древньому рельєфі — сарматський вершник тримає обіруч, наперевіс. Щоправда, так були озброєні лише найзнатніші й найшляхетніші сармати, військова еліта.

Говорячи про зовнішність, слід зазначити, що споконвіку східний елемент одягу — шаровари — вперше з’явилися в краї саме за часів сарматів. Принаймні перші знахідки були зроблені в сарматських похованнях. У ті часи їх носили і чоловіки, і жінки.

Яскравим символом багатства (і смаків) сарматської еліти стали ювелірні вироби тієї доби. Їх досить легко відрізнити від скіфського золота минулої епохи. У золотих речах безліч вставок із бірюзи, яскравих каменів. Деякі вироби вражають вишуканістю — у багатьох книгах відтворено золоту застібку для плаща, прикрашену фігуркою дельфіна, виточеною з гірського кришталю. Браслети, шийні гривни, безліч золотих бляшок для прикрашання одягу виготовляли для сарматів ювеліри із багатьох країн Азії та Європи.

Ще одне сарматське нововведення залишило слід у нашій історії. Сарматська аристократія ввела в обіг особливі знаки власності — тамги. Всупереч усталеним уявленням тамгами мітили не тільки худобу, а й будь-яке майно. Цей своєрідний логотип відтворювали навіть на монетах. Ноу-хау, завдяки своїй універсальності, здобуло повсюдне поширення на довгий час. Поступово тамги з’являються у боспорських царів, котрі внесли в їх графічний розвиток певні мотиви грецької міфології. Мабуть, з їх легкої руки серед сарматських тамг з’являються піктограми, подібні до тризуба Посейдона. З упевненістю говорити важко, але з великою часткою ймовірності можна припустити, що до київських князів тризуб потрапив від якогось сарматського царя, який свого часу породичався з верхівкою одного із слов’янських племен.

Але встановлення родинних відносин між слов’янською і сарматською знаттю належить до періоду занепаду Сарматії — ІІІ—ІV століття н. е. А за часів своєї могутності кочові орди вважали своїх північних сусідів винятково об’єктом для грабунку і захоплення невільників, яких потім можна було вигідно перепродати на захід.

Землеробські племена лісостепової і лісової зон, які асимілювали залишки скіфів, котрі відійшли на північ, з другого століття до н. е. дослідники вже упевнено відносять до слов’янської чи праслов’янської культури. Найбільш відома Зарубинецька археологічна культура, представники якої жили в Північному Придніпров’ї. Населення тут було нечисленне. Захищаючись від набігів степовиків, воно не могло вже утримувати грандіозні укріплення скіфської доби, котрі поступово занепадали. Було споруджено багато невеличких фортець, залишки яких і сьогодні можна знайти приблизно через 15 кілометрів від Канева (Бабина Гора) до Києва (Ходосівське городище праворуч від дороги на Обухів побачить кожний, хто зверне увагу на дельтапланеристів, котрі стартують із нього).

Навколо єдиного укріпленого центру розташовувалося кілька відкритих поселень, мешканці яких вели господарство за технологіями, розробленими ще за часів Трипілля. Підсічне землеробство з тисячоліттями випробуваним набором культур (плівкувата пшениця, ячмінь, просо), тваринництво, риболовля, полювання, бортництво. Від Зарубинецкої культури залишилося чимало некрополів, з яких можна судити про більш ніж скромні статки місцевих мешканців. Небіжчиків спалювали, поруч із попелом ставили трохи виліплених вручну горщиків і миску з їжею. У могилах немає золота, срібні прикраси — рідкість.

Фортеці, в яких у разі нападу ховалося все довколишнє населення, будували за найсучаснішими технологіями, з урахуванням досвіду будівництва римських укріплень. Обирали місце на високому березі Дніпра, крутість схилу підсилювали ескарпами, котрі зміцнювали колодами. Укріплена надовбами дорога до воріт закручувалася вздовж схилу серпантином за рухом годинникової стрілки, підставляючи правий, не захищений щитом, бік нападників під стріли оборонців. За такої ситуації агресорам залишалося хіба що обстрілювати городище з підніжжя пагорба. Про ефективність фортифікаційних прийомів древніх слов’ян свідчить той факт, що за цією схемою укріплення на Русі споруджували до пізнього середньовіччя.

Але навіть найпотужніша система оборони неспроможна захистити селища, поля й пасовища від систематичних набігів. Адже навіть значно сильніше укріплені кордони могутньої Римської імперії не могли часом стримати ворога. Під тяжким пресом сарматських орд слов’яни змушені були залишити лісостеп і шукати прихистку в прип’ятських болотах, чернігівських та київських лісах. Ті, хто не схотів іти на північ, або загинули, або поповнили ринки рабів у римській «єдиній Європі». На місці деяких найудаліше розташованих зарубинецьких городищ і селищ згодом утворяться справді інтернаціональні поселення, де пліч-о-пліч живуть представники різних племен і народів. Слов’яни і скіфи, балти і сармати, греки і різноплемінні «емігранти» з порівняно благополучної, але не зовсім вільної Римської імперії.

Рим, спираючись на скуті залізною дисципліною легіони, згодом поширив свою владу на велику частину тодішнього цивілізованого світу. Володіння імперії простягалися від Британії до Вірменії та Ірану, від Рейну до Нілу. У межах цих кордонів існувала єдина держава з унітарною системою. Щоправда, закони гарантували рівноправність аж ніяк не всім. Населення провінцій найчастіше було обмежене в правах порівняно з римськими громадянами. Найреальнішим способом отримати римське громадянство була служба в армії. Якщо дуже пощастить, після 16 років походів і битв можна було залишитися живим і, вийшовши у відставку, отримати не тільки почесну бронзову пластину з виписаним на ній іменним військовим дипломом, а й омріяне римське громадянство, а також цілком солідний земельний наділ, до того ж пристойні підйомні.

Могутня державна (а ще більше — воєнна) машина потребувала величезних коштів. Найбагатша військова здобич (вимірювана інколи сотнями тонн золота) не могла покрити усіх витрат, основні кошти надходили до скарбниці у вигляді податків, що їх збирали у численних провінціях. Відповідно, держава була зацікавлена в розширенні сировинної бази і ринків збуту, а також у збільшенні товарообороту з багатими, але віддаленими східними країнами. Шовк був улюбленою тканиною римської аристократії. Але виробляли його тільки в Китаї. Доставляння товару за тисячі кілометрів збільшувало його ціну до неймовірних меж, за нього платили золотом, імператори видавали закони проти розкоші — але марно. Це римських модників не зупиняло.

Бажання взяти під контроль шляхи експорту дорогих товарів, можливо, було однією з основних причин римської експансії до Північного Причорномор’я. Звичайно, свою роль у цьому відіграли й міркування державної безпеки. Але основний інтерес прагматичних синів Ромула був прикутий до Шовкового шляху, частина якого проходила від Каспію українськими степами. Підкоривши Парфію, римляни взяли під контроль південне відгалуження шляху. Але залишалося ще й північне.

Римські легіони рушили в Тавриду (привід — війна з царем Понту Мітрідатом Євпатором). Сарматам таке безпардонне вторгнення на підконтрольні землі вочевидь було не до вподоби. Крім суто «патріотичних» міркувань, важливу роль відігравали й комерційні моменти. Контроль над торговими шляхами давав великі прибутки. До того ж заморські купці були джерелом інформації, технологій і моди. Китайські мотиви чітко помітні в декорі багатьох сарматських золотих виробів.

Спочатку, щоправда, деякі сармати підтримали римлян, а дехто з їхніх царів навіть їздив до Рима, щоб засвідчити повагу імператору Августові. Частина сарматських племен навіть виступила на боці Рима у війні проти Мітрідата. Але зрештою степняки зрозуміли, що Рим у Причорномор’ї — це надовго і всерйоз.

Поодинці протистояти імперії вони не могли, але у войовничих латинян ворогів не бракувало. Сарматська кіннота досить успішно воювала проти Рима на боці даків, що жили за Дунаєм, на території теперішньої Румунії. Війна, що тривала кілька років, продемонструвала римлянам переваги важкої кінноти і бойовий потенціал сарматських орд. Досить сказати, що в ході цієї компанії імператор Доміціан відсвяткував два тріумфи на честь перемог над даками (тріумфу удостоювали воєначальника, який знищив п’ять тисяч ворогів), а от на честь перемоги над сарматами він за нагороду присвятив вінок Юпітерові. Хвалитися, либонь, не було чим.

Сармати ж у цій війні тріумф заслужили. У деяких джерелах повідомляється про знищення їхнім військом цілого римського легіону (з допоміжними підрозділами це більш як 8 тисяч чоловік) разом із легатом (командиром). Можливо, звичайно, знищено було не весь легіон, але смерть легата і багатьох солдатів установлено документально.

Рим все-таки здолав даків, відгородився від сарматів та інших маркоманів, квадів, одне слово, від решти Європи, надійним лімесом — системою прикордонних укріплень і фортець та загартованими легіонами. Від Рейну до Дунаю було зведено «залізну завісу», котра захищала імперські території від набігів «варварів». Північ Британії перетнув «вал Адріана» — стіна завдовжки у 128 км, побудована трьома легіонами. Земляні вали у Подунав’ї, та що там — на заході України — місцеві жителі й досі називають Траяновими, на честь одного з найвизначніших імператорів.

По діагоналі завдовжки в тисячі кілометрів лімес розділив континент на єдину Європу (під правлінням Рима) і Європу вільну (від мудрого керівництва цезарів, які непередбачувано змінювали один одного з примхи преторіанської гвардії). За лімесом — квітучі й багаті міста, закон, гарні дороги, єдина валюта — денарій з профілем цезаря. З другого боку — десятки племен, які орють землю або кочують, куди заманеться, під владою безлічі вождів і царів, котрі заздро позирають на недосяжні імперські володіння.

Проте сформульований римлянами принцип «поділяй і владарюй» вже вкотре довів свою дієвість. Римські гарнізони отаборилися в Ольвії та містах Нижнього Подніпров’я, у Криму. Дотепер височіють руїни римської фортеці Харакс у Гурзуфі, а в Балаклаві нещодавно знайдено вівтар, присвячений Юпітерові римськими легіонерами. Здавалося, у Європі, нарешті, запанували порядок (римський) і спокій. Але ненадовго.

Степовими просторами сарматське плем’я язигів проникло в центр Європи — на нинішню угорську рівнину, де кочувало біля самісіньких кордонів імперії. Не минуло й півстоліття після дакійських воєн, як вони приєдналися до антиримського союзу 58 племен, у якому поряд з маркоманами і квадами відіграли провідну роль (до цього союзу входили і чимало слов’янських племен, які не бажали миритися з римською експансією). Лімес було прорвано, війська варварів докотилися до Італії, захопивши в полон величезну кількість громадян, але Рим устояв. У боях із сарматами загинули найкращі полководці імперії — Марк Фронтон і Марк Віндекс, який командував гвардією.

Проте... Війни імперії з агресивним оточенням, які дуже успішно протягом п’ятнадцяти років вів імператор Марк Аврелій, наближалися до завершення. Взимку 172/173 року його легіони розгромили сарматську кінноту в битві на льоду Дунаю. Язиги повернули 100 000 полонених, захоплених на римській території. Римлянам удалося потіснити супротивника, вони всерйоз думали про створення провінції з назвою «Сарматія». Однак спадкоємці Марка Аврелія так і не зуміли втілити ці проекти в життя.

Та, незважаючи на поразку, сармати залишалися в регіоні досить грізною силою, на яку римлянам доводилося зважати. Належним чином оцінивши сарматську кінноту, прагматичні латиняни вербували до своєї армії цілі підрозділи. Вчорашніх кочівників на римській службі приваблювала насамперед можливість після закінчення служби стати повноправними громадянами «об’єднаної Європи». Крім того, як правило, «відставників» запрошували на цивільну державну службу, вони входили до місцевого «істеблішменту».

З цим моментом пов’язаний один цікавий момент. Ще в XVІІ столітті деякі історики у Східній Європі цілком серйозно стверджували, що герої численних англійських переказів король Артур і лицарі Круглого Столу були щонайменше нащадками сарматів. Якщо не самими сарматами. Шокуюча на перший погляд версія, якщо розібратися уважніше, здається коли не ймовірною, то вельми правдоподібною.

У ІІІ столітті три тисячі сарматських вершників «за контрактом» були відправлені римлянами до Британії. Служба їхня полягала в захисті рубежів імперії від набігів войовничих предків сучасних шотландців. Не викликає сумніву, що з дорученою справою вони впоралися — британські племена у військовій справі тоді стояли на іншому рівні розвитку. За римськими законами, після закінчення терміну служби колишні кочівники, що опанували до того часу латину, осіли на охоронюваних територіях. Частина з них увійшла до правлячої еліти провінції. За якийсь час імперія розпалася, і кожна її частина почала власне життя.

А який стосунок усе це має до короля Артура? Імовірно, що найбезпосередніше. І до короля, і до його легендарного меча — Ескалібура. До появи важкої сарматської кінноти в туманному Альбіоні не було кавалерії, горді бритти воювали на колісницях (у нас таке озброєння застосовувалося в ІІ тис. до н. е.). Не було металевого обладунку, що прикриває вершника і коня. Перші люди в класичному лицарському екіпіруванні, що з’явилися на Британських островах, справді могли бути родом з українських степів. Тобто саме вони були першими англійськими лицарями. А перекази називають першим лицарем сера Ланселота Озерного. Та немає жодних даних, які суперечили б твердженню, що сер Ланселот чи хтось із його предків народився на берегах Дніпра чи Південного Бугу. До речі, одне з найбагатших сарматських поховань (можливо, царське) знайдено біля села Пороги на Вінниччині. На речах, покладених у могилу знатного сармата, виявлено тамги клану царя роксоланів Інісмея.

Прямих доказів «українського сліду» лицарів Круглого Столу, щоправда, також немає. Але, беручи до уваги вищевикладені факти, можна констатувати досить велику ймовірність того, що колишні римські ветерани, народжені у Придніпров’ї, увійшли до англійських легенд.

Їхнім одноплемінникам у Причорноморських степах пощастило значно менше. У середині третього століття по всій території краю буквально паровим котком прокотилася лавина готської навали. Численні і краще організовані німецькі племена готів клином вломилися в Сарматію, розколовши її навпіл. Сармати ще кочували у Подунав’ї і низов’ях Дону, а на величезній території, що включила в себе і долину Дніпра, постало королівство на чолі з Ерманаріхом. Сармати асимілювалися з іншими кочовими племенами на його окраїнах. А слов’янські племена, що пішли в ліси, повною мірою відчули на собі вплив міцної німецької руки і були втягнені в епохальні події доби великого переселення народів. А готське панування між Балтикою і Понтом тривало майже протягом століття і закінчилося антиготським повстанням, поразка в якому, можливо, стала поштовхом до об’єднання слов’ян і їхнього виходу через кілька століть на міжнародну арену як самостійної сили.